Карибська таємниця - Агата Крісті

— Я не зовсім це мала на увазі, — сказала міс Марпл.

Дивні думки снувалися в її голові. Чи справді вона знає, запитувала вона себе, що канонік Прескот і міс Прескот були справді каноніком Прескотом і міс Прескот? Вони так сказали. Доказів, що суперечили їхньому твердженню, не було. Не так важко надіти на себе високий комір, вдягтися у відповідну одіж, розмовляти, як годиться розмовляти священнослужителю. Якщо для цього існує причина.

Міс Марпл досить добре знала духовних осіб у своїй частині світу, але Прескоти походили з півночі. З Дюргема, здається? Вона не сумнівалася, що це справді Прескоти, а проте все зводилося до того самого — доводилося вірити тому, що розповідають про себе люди.

Можливо, цього треба більше остерігатися. Можливо… Вона із сумнівом похитала головою.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗАСТОСУВАННЯ ЧЕРЕВИКА

Канонік Прескот повернувся від води трохи засапаний (гра з дітьми завжди виснажує).

Незабаром він та його сестра повернулися до готелю, бо на пляжі їм стало надто жарко.

— Але хіба на пляжі може бути надто жарко? — зневажливо кинула сеньйора де Каспеаро, коли вони пішли. — Це нісенітниця. Але ви тільки подивіться, як вона вдягнена: її руки, її шия — усе прикрите. Хоч, можливо, для неї це й добре. Її шкіра бридка, схожа на шкіру обскубаної курки.

Міс Марпл набрала повні груди повітря. Тепер або ніколи був слушний час для розмови із сеньйорою де Каспеаро. На жаль, вона не знала, що їй сказати. Здавалося, не існує спільного ґрунту, на якому вони могли б зустрітися.

— Ви маєте дітей, сеньйоро? — запитала вона.

— Я маю трьох янголяток, — сказала сеньйора де Каспеаро, цілуючи кінчики своїх пальців.

Міс Марпл не могла зрозуміти, що це означає: чи нащадки сеньйори де Каспеаро перебувають на небесах, а чи мають янгольську вдачу.

Один із джентльменів, які крутилися біля неї, щось сказав іспанською мовою, і сеньйора де Каспеаро задоволено закинула назад голову й голосно та дзвінко засміялася.

— Ви зрозуміли, що він сказав? — запитала вона, звертаючись до міс Марпл.

— Боюся, що ні, — вибачилася міс Марпл.

— Тим краще. Він лихий чоловік.

Вони швидко по-іспанському обмінялися кількома жартівливими репліками.

— Це просто ганьба, — сказала сеньйора де Каспеаро, повертаючись до англійської мови й несподівано серйозним тоном, — що поліція забороняє нам покинути цей острів. Я гніваюся, я кричу, я тупаю ногою — а вони мені відповідають: ні. А ви знаєте, чим це закінчиться — нас усіх повбивають.

Особистий охоронець сеньйори спробував заспокоїти її.

— Але ні — запевняю вас, місце тут нещасливе. Я це зрозуміла відразу — той старий і бридкий майор, він мав лихе око — ви пам'ятаєте? Його очі дивилися в різні боки — а це погана прикмета. Щоразу, коли він дивився на мене, я робила ріжки. — І вона продемонструвала, як це робила. — Та оскільки його очі дивилися в різні боки, я не завжди могла зрозуміти, дивиться він на мене чи ні.

— У нього було скляне око, — пояснила міс Марпл. — Він пережив, наскільки мені відомо, нещасливий випадок, коли був ще зовсім молодий. То не його провина.

— А я вам кажу, що він накликав сюди лихо, бо мав лихе око.

Її рука знову вистрелила добре відомим латинським жестом — указівний палець і мізинець виставлені вперед, два середні пальці притиснуті до долонь.

— Але, — докинула вона весело, — він помер, і мені вже не треба на нього дивитися. Я не люблю дивитися на бридкі речі.

Це було, подумала міс Марпл, досить жорстокою епітафією на могилу майора Полґрейва.

Трохи нижче по пляжу Ґреґорі Дайсон вийшов із моря. Лакі перевернулася, лежачи на піску. Евелін Гілінґдон дивилася на Лакі, і вираз її обличчя з якоїсь причини примусив міс Марпл здригнутися.

«Я не можу затремтіти від холоду на цьому жаркому пляжі», — подумала вона.

Як у тій старій приповідці: «Гуска пройшла по твоїй могилі…»

Вона підвелася й повільно пішла назад до свого бунгало.

Повертаючись, вона проминула містера Рейфаєла та Естер Волтерс, які спускалися до пляжу. Містер Рейфаєл підморгнув їй. Міс Марпл не підморгнула йому у відповідь. У погляді, яким вона подивилася на нього, було щось подібне до несхвалення.

Вона увійшла до свого бунгало й лягла в ліжко. Почувала себе стомленою й стривоженою.

Вона не сумнівалася, що часу гаяти не можна… не можна… гаяти часу не можна… Вечоріло… Сонце опускалося за обрій… сонце… на сонце завжди треба дивитися крізь закопчене скло… Де той уламок закопченого скла, який хтось колись їй дав?..

Ні, вона не матиме в ньому потреби. Якась тінь напливла на сонце й затулила його. Тінь. Тінь Евелін Гілінґдон. Ні, не Евелін Гілінґдон. Тінь (які там були слова?). «Тінь із Долини Смерті». Оце вона і є. Вона мусить зробити ріжки… щоб відвернути навроки… щоб відвернути лихе око майора Полґрейва.

Її повіки затремтіли й відкрилися — вона заснула. Але тінь не зникла — хтось зазирав у її вікно.

Тінь відійшла — і міс Марпл побачила, хто то був. То був Джексон.

«Яке нахабство — отак зазирати в чужий дім, — подумала вона. І додала: — Викапаний Джонас Парі».

Таке порівняння не робило честі Джексонові.

Потім вона запитала себе, чому Джексон зазирав до її спальні. Подивитися, чи вона там? Чи переконатися, що вона там, але вона спить.

Вона підвелася з ліжка, увійшла до ванної й обережно визирнула у вікно.

Артур Джексон стояв біля дверей сусіднього бунгало. Бунгало містера Рейфаєла. Вона побачила, як він швидко розглянувся навкруги й прослизнув досередини. Цікаво, подумала міс Марпл. Навіщо йому було озиратися навкруги, наче злодію? Не було нічого на світі природнішого, як те, що він увійшов до бунгало містера Рейфаєла, адже й сам він мав у тому бунгало власну кімнату, у задній його частині. Він постійно заходив туди й виходив звідти, виконуючи різні доручення. Тож що міг означати той обережний і крадькуватий погляд навколо? «Цьому може бути лише одна причина, — подумки сказала міс Марпл, відповідаючи на власне запитання. — Він хотів переконатися в тому, що ніхто не бачить, як він заходить до бунгало саме в цю мить, бо він хоче зробити там щось не те».

Усі, звичайно, були в цей час на пляжі, крім тих, хто поїхав на якісь екскурсії. Десь через двадцять хвилин і Джексон піде на пляж, щоб виконати свій обов'язок і допомогти містерові Рейфаєлу зануритися в море. Якщо він хотів зробити щось у бунгало, аби ніхто не бачив, то це