Дорога - Лариса Бондарчук
Розділ 23. Перехрестя Всіх Світів
Дорога, якою ми їхали вночі через гори, знову за перевалом змінилася з вузької та небезпечної в широку, зручну. Спочатку ґрунтову, а потім викладену камінням. Та так рівненько, що колеса воза навіть не підстрибували, проїжджаючи по цьому дивному шляху. Мудрило прокинувся і зранку почав розпитувати про мої пригоди після нашої останнього зустрічі. Я розповідав, він гмикав, іноді хмурився, іноді сміявся.
- От цікаво, - промовив я тихо, бо тіні ще наче дрімали, - чому тіні йдуть із нами? Вони такі дивні. Мало говорять, тільки зиркають своїми чорними очима. Але добрі, я відчуваю. Але якісь... е-е-е... не такі, не тутешні...
- Правильно кажеш, Оксене, - посміхнувся Мудрило. – Нетутешні. Їхня батьківщина знаходиться дуже далеко. Я був там лише одного разу, Дорога завела. Але і я не до кінця їх розумію. Проте якщо йшли з тобою – то так і треба...
Невдовзі дорога стала ще ширшою, на узбіччі з’явилися великі чудові сади, поля, на яких працювали селяни. А потім з'явилися і високі шпилі дивовижного міста. Це була столиця нашого світу – Перехрестя.
Я всотував у себе все побачене: і високі будинки-вежі, і яскраві стрільчасті вікна з дивовижними вітражами, і незвичних мешканців, які були одягнені в такий дивний одяг, що я аж рота відкрив.
Віз доставив нас до найбільшого палацу, який я тільки бачив у житті. Візниця, котрий жив у Міреї, попрощався з нами і поїхав назад, у свої гори, а ми всі п’ятеро (Мудрило, троє тіней і я) пішли до чарівної будівлі, від якої не можна було очей відірвати, така була гарна.
- Дякуємо тобі, Оксене, - раптом почув я за спиною, озирнувся.
Троє тіней стояли вже віддалік, не рухалися, виявляється, за нами з Мудрилом.
- Ми все, що нам було потрібно, побачили, почули, відчули, зрозуміли... Ще зустрінемося. - один із тіней махнув мені рукою – і всі вони зникли.
- Що? Чому вони зникли? Не пішли з нами? – спитав я здивовано.
- Це твій шлях, а не їхній, - знизав плечима Мудрило. – Хто їх знає, що вони і хто вони? Можливо, ти їх ще зустрінеш, - Мудрило загадково посміхнувся мені. - Ходімо, Правитель чекає!
Я хотів багато чого спитати в Мудрила, але промовчав, почимчикував за ним. Тінинка, вчепившись у край кишені, захоплено розглядала інтер’єр палацу, через який ми проходили, та і я роззявляв рота на ті дивовижні, які там бачив.
Підлога в деяких коридорах була скляна, а в деяких земляна, іноді посипана піском, а подекуди взагалі вив’язана вовняними нитками, як ото часто мама мені шарфи в’язала. Тільки ті доріжки, вив’язані на підлозі, такі широкі й довгі були, що це сидіти роками треба, щоб таке зрукоділити. Мабуть, кілька майстрів день і ніч працювали, або... магія якась. На стінах висіли картини різні – і гарні, з квітами там різними, природою, людьми, а іноді таке висіло – страх один і сміх: то чоловік, якийсь рота роззявив і кричить, аж, дивлячись на ту картину, мене дрижаки взяли, або слони на павучих ніжках стоять – дивина та й годі!
Зайшли ми у великий зал через двері, які виявилися одними з великої кількості дверей! Зал був круглим, гігантським, а в центрі стояв золотий подвійний трон, і на ньому сиділи чоловік та жінка, про щось між собою розмовляли. Ми підійшли ближче, але Мудрило не дозволив близько йти, смикнув за руку мене.
Стали ми, стоїмо. Тут помітили нас ці люди на троні й кажуть:
- Підійди, Оксене, - так обоє в унісон і сказали, неначе одним голосом, а наче й двома.
Я підійшов ближче, вклонився незграбно, бо ж це сам Правитель нашого королівства, так по етикету треба, я десь читав. Я хоч і в школі вчив про Правителя, знав, що він існує в двох іпостасях, але незвично було це бачити. Бо, як правило, одна людина чи істота якась в одній іпостасі завжди живе, а потім, як виходить, то в іншу перетворюється. А у Правителя нашого дві іпостасі живуть поряд, хоч він одна людина. Чи не людина? Та ні, наче хтось інший... Я забув з переляку... А Правитель прихильно так дивиться на мене, а потім і каже:
- Твоя Дорога зараз закінчується на Перехресті Всіх Світів! Саме так називається місце, куди ти прибув. Дякуємо тобі, добролюбе Мудрило, за кураторство над хлопчиком. Як пройшов Оксен свій шлях?
Дивно дуже для мене звучали два голоси, як луна летіла в залі. Мудрило вклонився і промовив:
- Правителю Перехрестя Всіх Світів, великомудрий Соаху, Оксен пройшов Дорогу, витримавши всі випробування і подолавши всі перешкоди достойно, недарма вона обрала його. Хлопцеві підкорилася одна з найсильніших магій світу – магія Слова. Всі Перехрестя пропустили його.
Правитель всіх світів глянув прихильно. Його жіноча частина посміхнулася, а чоловіча задоволено кивнула.
- Що ж, хлопець заслуговує бути обраним в Служителі Доріг! Хай так і буде! Але йому треба ще вчитися й вчитися, щоб бути справжнім Мандрівником. Мудрило, залишаєшся його вчителем і куратором на той час, поки обраний не буде готовий до наступної Дороги! А поки що він матиме мітку Подорожнього.
Обидві частини Правителя простягнули свої руки з їхніх пальців зірвалося якесь блакитне марево. Воно стрілою вдарило мене в долоню. Не боляче, але несподівано. Я поглянув на руку і виявив на своїй долоні дивний знак. Не роздивився його добре, бо Мудрило кивнув, вклонився Правителю, і ми пішли геть з цього дивного залу, дивних дверей і дивних розмов...
