Дорога - Лариса Бондарчук
Розділ 18. У горах Карпатанах
На Перехресті стояли двоє охоронців, вони, побачивши наш віз, повагом почекали, поки ми під'їдемо й зупинимося, почали з цікавістю розглядати нас. Один із охоронців раптом скрикнув:
- Ваша Високосте, принце Бертлізе, це ви?
Другий охоронець теж почав вдивлятися в золотисті очі дракона, а потім раптом вклонився:
- Вітаємо вас вдома! Ваш батько місця собі не знаходить, шукає вас по всьому світу! Яка радість для всіх! Як добре, що ви повернулися!
Бертліз зіскочив з воза, став на ноги, розпрямив плечі й видався мені і вищим, і поважнішим... Він справді змінився, згадав, мабуть, що є нащадком великого Правінуса.
- І я радий, що повернувся, - промовив Бертліз щиро. – Я скучив за горами! – й додав. - І за родиною.
Нас пропустили через Перехрестя не ставлячи жодних питань, і коні потяглися вузькою гірською дорогою, що петляла по схилах гір і порівняно рівною смужкою тягнулася по хребтах. Нам залишалося ще трохи проїхати й перевалити через хребет найвищої гори – там далі вже йшов спуск до столиці драконів, рідного міста Бертліза.
Але погода, як це часто буває в горах, почала швидко псуватися, налетіли темні хмари, пішов спочатку дрібний, а потім і сильний дощ, загримів грім, навколо вдаряли в кам’яні брили яскраві спалахи. Хмари були так низько, що, здавалося, піднявши руку, можна було зловити в долоню один з пучків яскравих блискавок.
Коні схарапуджено прискорили хід, рвонули праворуч, ліворуч, віз добряче підкинуло, я вилетів з нього, як корок з пляшки, впав на землю, а коли схопився на ноги – воза вже й видно не було, певно, коні галопом втікали від грози десь по дорозі.
Я кинувся дорогою, але дощ стояв перед очима сірою пеленою, ноги ковзали між камінцями на шляху, який раптом став небезпечним. Бігти в таку погоду невідомо куди, ще й під ударами блискавок було самогубством. Ой, лишенько! Що ж робити? Треба сховатися десь, а то тут, посеред дороги, я, як бовван серед степу - блискавка точно може влучити. Я пробіг до узбіччя, де біля дороги на хребті, по якому ми якраз їхали, височіли рідкі чи то сосни, чи то смереки... На такій висоті дерев було мало, всі якісь скарлючені, вчепившись у скелясту поверхню, чіплялися за життя... Хоча б якийсь прихисток. Чи не можна ховатися під деревами? Наче я таке десь чув, чи в школі вчив... Але страх і розпач витіснили з голови всі думки. Я мчав, як скажений, хотів утекти від грози, затаїтися десь маленьким клубочком... Ох, і перелякався! Ніколи ще так гучно не гримів у моїх вухах грім, ніколи ще так близько й яскраво не вдаряли поряд зі мною блискавки!
Раптом моя нога поїхала по мокрій глинистій, перемішаній з камінням землі, я відчув, що падаю на сідниці, з’їжджаю вниз по мокрому схилові гори, який нині був під зливою помережаний численними потічками, що робили і рідку траву, і дрібні камінці слизькими й небезпечними... А потім я полетів з крутої скелі вниз...
Я упав в урвище, не побачивши, що схил різко обривається, а далеко внизу навіть під дощем було видно гостре каміння, де мене, певно, чекала смерть...
Ну, що вам сказати, я навіть не перелякався, не усвідомив, що падаю в прірву. Це було так несподівано, що тільки залишилося відчуття дощу, якогось хаосу в голові і... загальмованість... Я лише згадав чомусь Василька, з яким ми дружили і якому я так і не встиг розповісти про свої пригоди й нових друзів... Та маму з татом, котрим обіцяв повернутися, але, напевно, цього не судилося... Ох, добре, що Тінинка лишилася в клункові з їжею на возі, сподіваюся, з нею буде все добре і вона не вилетить з воза.
Вітер шумів у вухах під час мого страшного падіння, і коли вже майже при землі я згадав про свою магію, то було вже пізно, я не встигну промовити жодного слова... А ще треба було сконцентруватися, направити словесну дію... Шкода, що я так багато не встиг зробити... Я заплющив очі.
Міцні, схожі на залізні кліщі, лапи зненацька схопили мене поперек тіла, зупинивши моє падіння. Я аж крякнув від несподіванки й болю, бо ребра, стиснуті, немов лещатами, затріщали. А дракон, це був Бертліз, махаючи крилами вже ніс мене вниз, до лісу, лавіруючи між блискавками.
Дракон опустив мене на галявину, а сам обернувся людиною, лише очі блищали золотом та дивували дивними вертикальними зіницями.
- Ти як, Оксене?! - спитав Бертліз, підбігаючи до мене й схвильовано розглядаючи мої чомусь закривавлені ноги.
Я сів, похитав головою, приходячи до тями: не кожного дня ти майже гинеш, а потім воскресаєш! Це якось трохи вражає і душу, і тіло.
- Та наче живий! Бертлізе, ти врятував мене! Дякую! – я намагався перекричати шум грому і льопотіння дощу.
Потім спробував стати на ноги й скрикнув від гострого болю в правій нозі. Певно, коли я з’їжджав з кручі, пошкодив камінням ногу – довга глибока рана зяяла в розірваних штанях на литці, а в стопі щось боліло так, що аж іскри летіли з очей. Бертліз помітив мої страждання, одразу зорієнтувався, що й до чого. Підхопив мою руку, закинувши її на плече, і потягнув мене до дерев у ліс, геть від дощу й блискавок.
- Ти поранений, перечекаємо грозу і спробуємо знайти дорогу до столиці. Я приблизно знаю, де ми знаходимося. Але летіти в грозу, думаю, не варто. Крім того, до міста ще далеко. Боюсь, я не зможу летіти. Це дурне прокляття сковує мої крила. Але добре, що я зміг врятувати тебе, хлопче!
