ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
— От ви сказали, що Дубов зразу схопився, перекинув стіл… Ще раз пригадайте, після яких слів Ольги він це зробив?
— Вона сказала «наш люкс», а він зрозуміти не міг, а коли вона нагадала про «Хілтон», він схопився й перекинув… — Ніязметова раптом замовкла, на лобі збрижились дрібні зморшки, так буває у людей, які люблять сонце і дуже швидко загорають.
— Ви не знаєте, Раїсо Ісмаїлівно, — вибачте, будь ласка, що запитую про це, — вони стали близькими ще в Луїсбурзі?
— Ви добре сказали «стали близькими». Тепер кажуть «вони зустрічаються», дуже вульгарно, правда? Я не питала її про це, Костянтине Івановичу… А вона не говорила. Вона — при всій своїй відвертості — була дуже скритна, коли йшлося про особисте. Але мені здається, що все в них почалося там.
— Вона збиралася виходити заміж за Дубова?
— Важко сказати. Не знаю. Пригадую тільки, Оля якось мені призналась: «Серьожа не любить дітей». Вона потім тижнів зо три не хотіла з ним зустрічатися, жила в мене, а я ж безтелефонна, знайти нелегко, ховайся собі на здоров'я…
— А в кого ще могла вона ховатися від нього?
— У Галі Потапенко, це наша подруга… У… та ні, мабуть, усе.
— У Вінтер студенти в інституті були, Раїсо Ісмаїлівно?
— Ви дуже жорстоко сказали: «У Вінтер»… Вона для мене була й залишається Олечкою… Що ж до аспірантів, то, по-моєму, кожен, хто готується до докторської, повинен мати учнів.
— Це я знаю…
— Що, кінчали аспірантуру?
— Ні, в мене є аспіранти. Я, з вашого дозволу, доктор юриспруденції.
— А я й не подумала б!
— Чому?
— Не знаю.
… Галина Іванівна Потапенко працювала старшим економістом «Росавтотехобслуговування». Телефон на її столі дзвонив без упину. Константинов кілька разів намагався розпочати розмову, але нічого путнього з цього не вийшло. Він ненароком зиркнув на годинник: минуло вже п'ять хвилин, як він сидів тут, а Потапенко все ще говорила про будівництво бази в Бронницях, просять встигнути до Олімпіади, — сервіс по всіх дорогах Російської Федерації, десятки тисяч машин з-за кордону, треба бути у всеозброєнні…
— Галино Іванівно, — шепнув Константинов, — я поспішаю…
Жінка кивнула, прикрила рукою мембрану:
— Зараз вийдемо в коридор, одну хвилинку підождіть…
Константинов вирішив не викликати Потапенко до КДБ; по-перше, він вважав, що жінка може розгубитися, недарма ж хороший лікар завжди сам робить візит; хворому й стіни вдома помагають, він хазяїн, розкутий; по-друге, вважав Константинов, у нього не було особливих підстав для допиту, та й не його це справа, а слідства.
— Що ж, ходімо покуримо, — сказала Потапенко, поклавши трубку, — тут життя не буде.
У коридорі вони примостились на диванчику, біля вікна; Потапенко закурила радянське «Мальборо», обхопила коліно лівою рукою (так завжди жінки сидять на пляжі, причому ті жінки, які добре плавають), обернулася до Константинова:
— Рая мені дзвонила, Костянтине Івановичу. Вона просила допомогти, я готова: зразу ж даю вам слово честі.
— Спасибі. Ви, напевно, в курсі того, що мене цікавить?
— Так. Дивно все це…
— Що саме? Чому дивно?
— Розумієте, Оля приїхала до мене, очі хворі, бліда, змучена, я її ніколи не бачила такою… Навіть не знаю, чи зручно про це говорити… Словом, вона попросила мене оцінити сережки. Діамант із смарагдом, дуже гарні…
— Чому сама не пішла до ювеліра?
— Бо місяць тому я сестрі, коли вона виходила замін? купила сережки й оцінювати їх їздила до Григорія Марковича, є один старий ювелір, ще за царя працював.
— Можна було просто спитати його адресу.
— Він не прийме. Він же не працює, на пенсії, приймає тільки тих, з ким знайомий, вони такі недовірливі, ці старі ювеліри… Але що цікаво, там, у коробочці, під сап'яном, лежала записка: «Сережки від Серьожки». Отже, це Дубов їй подарував.
— Коли це було?
— Після того як вони від Раї приїхали, години через три. Оля залишила сережки, сказала, що перед літаком зайде й забере, і от…
— Де ці сережки?
— В мене… Я збиралася поїхати до її батька… Але це нелегко, кажуть, старому дуже кепсько, ледве дихає…
— Ольга вам нічого не розповідала?
— Що саме?
— Ну, чому в неї поганий вигляд? Навіщо їй треба було оцінювати подарунок від друга?
— Є речі, про які не розповідають, Костянтине Івановичу, навіть подругам.
— А ми, чоловіки, друзям, справжнім друзям, розповідаємо все.
— За це ми вас і любимо. Так от, Григорій Маркович оцінив ці сережки. Вони коштують п'ять чи сім тисяч карбованців. Причому, він гадає, що вони не нашого виробництва.
— А якого?
— Йому здається, що це бельгійська робота; діамант, вважає він, африканський, адже колись бельгійці володіли алмазними копальнями…
— Ви з Дубовим тож дружите?
— Як вам сказати… Я, признатись, не дуже йому симпатизую; хоч він і розумний, і, Оля говорила, талановитий, і не п'є, а все одно не лежить у мене до нього душа.
— Чому?
— Не знаю. Не лежить, та й годі. Я й на помилки не пішла, знала, що буде вистава, а я цього терпіти не можу: своє в собі треба берегти…
— Куди Оля від вас поїхала?
— Не знаю… Вона кудись дзвонила, цікавилась якимись проспектами, довідниками… Не пригадую, здається, вона називала ім'я Льва.
Проскурін вислухав Константинова, відкрив папку, погортав сторінки:
— Тільки один її знайомий має ім'я Лев.
Константинов посміхнувся:
— Кумедно ви якось сказали цю фразу. Наче переклали з англійської. Яке прізвище в цього Льва?
— Лукін. Лев Васильович Лукін.
— Попрошу вас зустрітися з ним. Зразу ж. Домовились? І от іще… Вимальовується Дубов, дивно вимальовується… Де він?
— Я розшукував його, Костянтине Івановичу, але він як у воду впав.
— Теж помер? — посміхнувся Константинов. — До вечора знайдіть.
— Товаришу Лукін, моє прізвище Проскурін, я з КДБ. Здрастуйте.
Лукін запросив Проскуріна в квартиру: стелажі у великій кімнаті були заставлені книгами, словниками, довідниками — Лукін працював у міжнародному відділі Бюро технічної інформації.
— Не звертайте уваги на розгардіяш, — сказав він, — це безладдя лише здається безладдям. Я до ваших послуг, товаришу Проскурін.
— Спасибі. Я маю до вас запитання.
— Будь ласка.
— Так от, товаришу Лукін, мені треба знати, про що вас питала Ольга Вікторівна Вінтер останнього разу?
— Оля попросила в мене проспект готелів «Хілтон». А в чому справа?
— Товаришу Лукін, запитання ставитиму я.
— Будь ласка.
— Що це за проспект?
— В ньому опис готелів, ресторанів, барів, вартість номерів, адреси, телефони, телекси.
— Звідки ви привезли цей проспект?
— По-моєму, з Італії. Чи з Великобританії. Здається, з Лондона, так, саме з Лондона.
— Ви не пригадуєте, там є опис готелю «Хілтон» в