ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
— Я маю подивитися матеріали про фігу… на осіб, які нас зацікавили. А чому зараз зайшла мова про поставки? — здивовано запитав Проскурін.
— Це пов'язано з телеграмою Славіна. Можу допомогти: в Луїсбурзі про ці поставки знає тільки одна людина — Зотов.
— Якщо зважити на його стосунки з дружиною — дружба і мирне співіснування, — посміхнувся Проскурін, — то про це напевно знала Вінтер.
— Припустімо. А хто ще?
За півтори години Проскурін доповів, що таку інформацію — за родом своєї роботи — одержувала тільки одна людина: Дубов Сергій Дмитрович.
«Цілком секретно.
Генерал-майорові Константинову.
На ваш запит повідомляємо, що авіаквиток до Адлера на прізвище Дубова Сергія Дмитровича здали чотири дні тому в агентстві Аерофлоту в готелі «Метрополь».
Підполковник Зиков».
ПОШУК — V
Дональд Гі виявився високим, моложавим, зовсім сивим чоловіком; лоб його перетинав червоний рубець, тому в журналістському світі його звали Гі Харві Скорцені, об'єднавши ім'я вбивці Кеннеді з прізвищем викрадача Муссоліні.
Він призначив Степанову зустріч в холі — кондиціонер у його номері, як, втім, і в усіх інших номерах, не працював: колонізатори демонтували обладнання, хоча їм пропонували великі гроші, щоб вони погодилися навчити місцевих службовців, як поводитися з не такою вже загалом хитромудрою системою. Єдиним місцем у готелі, де можна було дихати, був хол — там гуляв протяг, бо всі двері порозчиняли настіж, і з океану, особливо надвечір, повівало свіжістю.
— Я Дмитро Степанов, з Москви, спасибі, що знайшли для мене час.
— Мені хотілося з вами зустрітись, я, відверто кажучи, жодного разу не розмовляв з росіянином віч-на-віч. У вас до мене справа?
— Так.
— Будь ласка, містер Степанов.
— Мене цікавить ваша епопея з Глеббом.
Обличчя Дональда Гі раптом скам'яніло, він зразу витяг з кишені пом'яту пачку «Честерфілду», запропонував Степанову розкришену сигарету, пожадливо вдихнув дим, потім втягнув сильну голову в свої пташині плечі й відповів:
— Мені б не хотілося ворушити цієї теми.
— Ви здалися?
— Не просто здався. Я підписав беззастережну капітуляцію.
— Тому що у вас не вистачило фактів?
— Не тільки тому.
— Бачте, я не раз подорожував по Азії… У мене є матеріали про банк містера Лао.
— Ви їх одержали легально чи вас забезпечила розвідка?
— Коли б мене забезпечила розвідка, мені було б трудно опублікувати книжку про містера Лао — розвідки світу не дуже полюбляють, коли їхні матеріали з'являються в пресі. Ви почали розкручувати цю справу з іншого кінця, містер Гі. А починати треба було з того, за чиїм наказом убили секретаря Лао.
— Убивць не знайшли.
— Ви певпі, що їх шукали?
— Формально — так. Але хіба в Гонконзі це мислимо… Ви там бували?
— Ніколи.
— Якщо вас цікавить проблема світової наркоманії, раджу з'їздити.
— Я пробував. Мені не дають візи. Свобода пересування на червоних не дуже поширюється, ваші люди переслідують свої інтереси, коли галасують з цього приводу… Вам прізвище Шанц говорить про щось?
— Вільгельм Шанц, німець з Мюнхена?
— Так.
— Він працював там з Глеббом.
— Ви його історію знаєте?
— Ні. Старий німець, добре розмовляє по-англійськи, розповсюджує американські видання…
— Те, що він був гауптштурмфюрером СС, вам відомо?
— Це з серії пропагандистських штучок?
— Ми друкували в газетах факсиміле його наказів про розстріли, містер Гі. Він є в списках воєнних злочинців.
— То вимагайте, щоб його видали.
— Ми це робили тричі. Словом, групою терору в Гонконзі керував він. Думаю, що напад на вас теж готував Шанц, він умів це робити, він працював з Скорцені.
— А це вам звідки відомо?
— Про це мені сказав сам Скорцені.
— Що дає введення нової людини в мою справу, містер Степанов?
— Багато чого. Все-таки більшість американців ненавидять нацизм. Коли ви доведете, що Глебб переховував Шанца, ви привернете увагу до вашої справи зовсім по-іншому. Я готовий передати вам матеріали на Шанца. А ви розкажіть мені, чому підписали беззастережну капітуляцію.
— Хочете про це писати?
— Залежить від вас.
— Я не хочу, щоб ви писали про це.
— Боїтеся втратити роботу?
— Життя. Робота — півбіди, я вже оволодів професією посудниці, коли намагався повалити Глебба. Мене просто пристрелять…
— А якщо я напишу, змінивши прізвища? Місце дії?
— Це буде коштувати п'ятдесят тисяч доларів, містер Степанов.
— Я одержую тут дванадцять доларів на день, містер Гі. Коли зважите на те, що я тут пробуду не менше місяця, то зможу віддати вам половину.
— Хороший бізнес, — напружене обличчя Гі ледь розслабилося. — Розумієте, колего, я продав усі свої матеріали по Глеббу. Все — до останнього рядка. За десять тисяч. Коли вони прислали мені листа й сказали, що вб'ють мою матір і викрадуть сестру, я зрозумів, що вони зроблять це. Вони й зробили б це, розумієте? Я думав тоді, як же бути? Вивезти до вас маму й сестру? Нема грошей, квитки дорогі. Та й, крім того, я люблю Америку й зовсім не люблю вашого ладу.
— Так само, як я — вашого.
— Я знаю. Вас читають мої колеги.
— А ви?
— Ні. Я взагалі нічого не читаю, містер Степанов. Я не вірю жодному надрукованому слову. Я знаю, як це робиться. Я пишу те, що від мене хочуть, я відробляю, містер Степанов. Мене купила «Стар», купила на прохання того ж Глебба — в цьому я переконаний…
— Ні. Він дрібний для цього, містер Гі. На прохання його босів.
Гі похитав головою, посміхнувся:
— Як ви гадаєте, який процент від прибутку Глебб переказував на рахунки своїх босів після операції з героїном? Не більше трьох процентів — там люди обережні, вони знають, скільки можна брати. Адже краще брати довго й потроху, ніж один раз і на цьому погоріти.
— Дивлячись, яким буде цей «один раз»?
— Такса проста: з кожної реалізованої операції п'ять процентів ішло Глеббу — за прикриття. З цих п'яти процентів три він віддавав босам.
— Тоді чому він сидить у Луїсбурзі на другорядних ролях, а не загорає в Майамі?
— Тому що всі гроші він здуру вгатив у Нагонію, містер Степанов. Процентів десять акцій усіх тутешніх готелів належали йому. Але він не встиг загребти свої мільйони — тут усе пішло шкереберть. А він повинен повернути свої гроші, хіба це не зрозуміло?
— У вас є факти?
— Факти є в Лісабоні і в Парижі. І в
