Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
Промова великого комбінатора збудила серед присутніх різні почуття.
Полєсов не зрозумів свого нового друга — молодого гвардійця.
«Які діти? — подумав він. — Чому діти?»
Іполит Матвійович навіть і не пробував що-небудь зрозуміти. Він давно вже махнув на все рукою і мовчки сидів, надуваючи щоки.
Олена Станіславівна зажурилася.
Нікеша і Владя самовіддано дивилися на голубу жилетку Остапа.
Власник «Швидкоупаку» був украй вдоволений.
«Чудово скомпоновано, — вирішив він, — під таким соусом і гроші дати можна. На випадок успіху — пошана! Не вийшло — моє діло шістнадцяте. Помагав дітям — і край».
Чарушников обмінявся значущим поглядом з Дядьєвим і, віддаючи належне конспіративній спритності доповідача, продовжував качати по столу хлібні кульки.
Кислярський був на сьомому небі.
«Золота голова», — думав він. Йому здавалося, що він ще ніколи так дуже не любив безпритульних дітей, як того вечора.
— Товариші! — провадив далі Остап. — Потрібна негайна допомога. Ми мусимо вирвати дітей з невблаганних лабет вулиці, і ми їх вирвемо звідти. Допоможемо дітям. Пам'ятаймо, що діти — квіти життя. Я запрошую вас негайно зробити свої внески і помогти дітям. Тільки дітям і нікому іншому. Ви мене розумієте?
Остап витяг з бічної кишені квитанційну книжку.
— Прошу робити внески. Іполит Матвійович ствердить мої повноваження.
Іполит Матвійович надувся і нахилив голову. Тут навіть малотямущі Нікеша з Владею і сам метушливий слюсар зрозуміли таємну суть алегорій Остапа.
— Додержуймо старшинства, панове, — сказав Остап, — почнімо з вельмиповажного Максима Петровича.
Максим Петрович засовався і дав од сили тридцять карбованців.
— Кращим часом дам більше! — заявив він.
— Кращі часи незабаром настануть, — сказав Остап, — а втім, до безпритульних дітей, яких я в даний момент репрезентую, це не стосується.
Вісім карбованців дали Нікеша з Владею.
— Мало, молоді люди.
Молоді люди зашарілись.
Полєсов побіг додому і приніс п'ятдесят.
— Браво, гусаре! — сказав Остап. — Для гусара-одинака з мотором цього на перший раз досить. Що скаже купецтво?
Дядьєв і Кислярський довго торгувались і скаржились на зрівняльний. Остап був невблаганний:
— У присутності самого Іполита Матвійовича вважаю ці розмови зайвими.
Іполит Матвійович нахилив голову. Купці пожертвували на користь діточкам по двісті карбованців.
— Разом, — вигукнув Остап, — чотириста вісімдесят вісім карбованців. Ех! Дванадцяти карбованців не вистачає для круглої суми.
Олена Станіславівна, що довго була незворушна, пішла до спальні і винесла в ридикюлі потрібні дванадцять карбованців.
Друга частина засідання була зім'ята і мала не такий урочистий характер. Остап почав жартувати. Олена Станіславівна зовсім розм'якла. Гості один по одному розходились, шанобливо прощаючись з організаторами.
— Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, — говорив Остап на прощання, — найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах.
Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву.
— Ну, — сказав Остап, — час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов.
Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю.
Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців.
— Візник! — крикнув він. — Вези до «Фенікса»!
— Це можна, — сказав візник.
Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану.
— Що таке? Закрито?
— З нагоди Першого травня.
— А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш?
Остап вирішив поїхати до своєї нареченої.
— А раніше як ця вулиця називалася? — спитав візник.
— Не знаю.
— Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати.
Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова — не інакше як колишня Губернаторська.
— Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську.
— Ну, і катай!
Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса.
Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її.
Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись.
— Вези на «Сорбонну»!. — крикнув він. — Візник називається! Плеханова не знаєш!
Чертог вдови Грицацуєвої сяяв. На чолі весільного столу сидів мар'яжний король — син турецько-підданого. Він був елегантний і п'яний. Гості гомоніли.
Молода була вже не молода. Їй було щонайменше тридцять п'ять років. Природа обдарувала її щедро. Тут