Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Коли жінка старіє, її може спіткати багато неприємностей: можуть випасти зуби, посивіти й порідіти волосся, початись ядуха, може налягти опасистість, може набігти надмірна худорба, але голос у неї не зміниться. Він залишиться таким самим, яким був у неї гімназисткою, нареченою чи коханкою молодого гульвіси.

Тим-то, коли Полєсов постукав у двері і Олена Станіславівна спитала: «Хто там?» — Вороб'янінов здригнув. Голос у його коханки був той самий, що й, дев'яносто дев'ятого року, перед відкриттям паризької виставки. Але, ввійшовши до кімнати і примруживши очі від світла, Іполит Матвійович побачив, що від колишньої краси не лишилось і сліду.

— Як ви змінилися! — сказав він мимохіть.

Стара кинулась йому на шию.

— Спасибі, — сказала вона, — я знаю, чим ви рискували, прийшовши до мене. Ви такий самий великодушний лицар. Я не питаю вас, навіщо ви приїхали з Парижа. Як бачите, я не хвора на цікавість.

— Але я приїхав зовсім не з Парижа, — розгублено сказав Вороб'янінов.

— Ми з колегою прибули з Берліна, — поправив Остап, натискаючи на лікоть Іполитові Матвійовичу, — про це не рекомендується говорити вголос.

— Ах, я така рада бачити вас! — заволала ворожка. — Зайдіть сюди, до цієї кімнати… А ви, Вікторе Михайловичу, пробачте, але чи не зайдете ви через півгодини?

— О! — зауважив Остап. — Перше побачення! Тяжкі хвилини! Дозвольте піти і мені. Ви дозволите з вами, найласкавіший Вікторе Михайловичу?

Слюсар затремтів од радості. Обидва пішли в квартиру Полєсова, де Остап, сидячи на уламкові воріт будинку № 5 по Перелешинському провулку, почав розвивати перед очманілим кустарем-одинаком з мотором фантасмагоричні ідеї про порятунок вітчизни.

За годину вони повернули і застали стариків цілком розімлілими.

— А ви пам'ятаєте, Олено Станіславівно? — говорив Іполит Матвійович.

— А ви пам'ятаєте, Іполите Матвійовичу? — говорила Олена Станіславівна.

«Здається, настав психологічний момент для вечері», — подумав Остап. І, урвавши Іполита Матвійовича, що згадував вибори в міську управу, сказав:

— У Берліні є дуже дивний звичай: там їдять так пізно, що важко зрозуміти, що це — рання вечеря чи пізній обід.

Олена Станіславівна стрепенулась, відвела кролячий погляд від Вороб'янінова і потяглась на кухню.

— А тепер діяти, діяти і діяти! — сказав Остап, знизивши голос до ступеня цілковитої нелегальності.

Він узяв Полєсова за руку.

— Стара не підведе? Надійна жінка?

Полєсов молитовно склав руки.

— Ваше політичне кредо?

— Завжди! — захоплено відказав Полєсов.

— Ви, сподіваюсь, кириловець?

— Так точно.

Полєсов випнувся, як струна.

— Росія вас не забуде! — ревнув Остап.

Іполит Матвійович, держачи в руці солодкий пиріжок, здивовано слухав Остапа, але стримати його було неможливо. Його прорвало. Великий комбінатор почував натхнення, п'янкий стан перед шантажем вище середнього гатунку. Він пройшовся по кімнаті, як барс.

У такому збудженому стані застала його Олена Станіславівна, що ледве тягла із кухні самовар. Остап галантно підскочив до неї, взяв самовар і поставив його на стіл. Самовар свиснув. Остап вирішив діяти.

— Мадам, — сказав він, — ми щасливі бачити у вашій особі…

Він не знав, кого він щасливий бачити в особі Олени Станіславівни. Довелося почати знову. З усіх пишних зворотів царського режиму вертілося в голові тільки якесь «ласкаво повеліти зволив». Але це було не до речі. Тим-то він почав діловито:

— Суворий секрет! Державна таємниця!

Остап показав рукою на Вороб'якінова.

— Хто, по-вашому, цей могутній старик? Не говоріть, ви цього не можете знати. Це — гігант мислі, батько російської демократії і особа, близька до імператора.

Іполит Матвійович став на весь свій прекрасний зріст і розгублено подививсь увсебіч. Він нічого не розумів, але, знаючи з досвіду, що Остап Бендер ніколи не говорить дарма, мовчав. У Полєсова ця сцена викликала дрож. Він стояв, задерши підборіддя до стелі, в такій позі, наче готувався пройти церемоніальним маршем. Олена Станіславівна сіла на стілець, з острахом дивлячись на Остапа.

— Наших у місті багато? — прямо запитав Остап. — Який настрій?

— За наявності відсутності… — сказав Віктор Михайлович і почав плутано оповідати про своє нещастя. Тут був і двірник будинку № 5, зарозумілий хам, і плашки на три восьмих дюйма, і трамвай, і багато чого іншого.

— Гаразд! — гаркнув Остап. — Олено Станіславівно! З вашою допомогою ми хочемо налагодити зв'язки з найкращими людьми міста, яких лиха доля загнала в підпілля. Кого можна запросити до вас?

— Кого ж можна запросити? Хіба що Максима Петровича з дружиною?

— Без дружини, — поправив Остап, — без дружини! Ви будете єдиним приємним винятком. Іще кого?

Під час обговорення, до якого діяльно прилучився і Віктор Михайлович, з'ясувалося, що запросити можна того ж таки Максима Петровича Чарушникова, колишнього гласного міської думи, а нині в чудесний спосіб прилученого до сонму радслужбовців, господаря «Швидкоупаку» Дядьєва, голову одеської бубличної артілі «Московські баранки» Кислярського і двох молодих людей без прізвищ, але цілком певних.

— У такому разі прошу їх запросити негайно ж на маленьку нараду. Під величезним секретом.

Заговорив Полєсов:

— Я побіжу до Максима