До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Усвідомила, що накоїла. Наскільки віддалила рідну кровиночку своїм егоїзмом.

— Пробач мене, нерозумну, — кинулася обіймати й цілувати дочку. — Вибач, серденько.

Проте, коли переконалася, що Лія справді вагітна — мов одержима, всі дев’ять місяців їздила по монастирях, молилася й ставила свічки, аби лишень дівчинка народилася.

Вперше Марат не зміг бути поряд, коли на світ з’являлася його дитина. Якраз був за кордоном. Ледь не збожеволів, коли отримав звістку, що Лія в лікарні.

— Але ще не час, — серце його шалено закалатало. — Ми очікували, як мінімум через два тижні, — хвилюючись, намагався отримати хоч якісь пояснення лікаря по телефону.

— Ви маєте рацію. Це неочікувано, раптово відійшли навколоплідні води, — серйозно пояснив спеціаліст. — Перейми не починаються. Я не ризикуватиму. Терміново робимо кесарів розтин. Дитину треба рятувати.

Найближчим рейсом Марат вилетів додому.

Години в дорозі здавалися вічністю.

Уже два рази він пережив страшні миті втрати дитини. Не був впевнений, що витримає ще.

Серце стискалося. Голову розривало.

Нарешті аеропорт.

Таксі.

Лікарня.

Пологове відділення.

— Де? — вхопив лікаря за руки. Той якраз спокійно йшов по коридору.

— Прошу, — усміхаючись, відчинив двері потрібної палати.

Лія з дитинкою лежали на ліжку.

— Вітаю з донечкою, — промовив ескулап.

— Мої дівчата, — ковтаючи сльози щастя, підбіг Марат.

Погладив і поцілував дружину. Тоді взяв на руки маленьке диво.

— Таткове сонечко, — притис до щоки свою кровиночку. — Бажана моя, ясноока зірочко, твоє сяйво наповнило мою душу. Солодка квіточко…

— Як назвеш доню? — глянув на Лію.

— Я навіть не думала, — здивувалася. — Досі усім дітям імена вибирав ти.

— Бо це хлопчики, так годиться, — пояснив Рахімов. — Дівчинку має наректи матуся.

— Мені подобається Міра, — трохи подумавши, запропонувала.

— М-міра, — задумано протяг Марат. — Цікаве ім’я, що означає?

— У слов’ян — скорочено від «Марія», в арабів «Еміра» — принцеса, повелителька, здається, — пояснила дружина.

— Чудовий вибір. А кажеш, що не думала над іменем. Навряд чи таке спонтанно може прийти в голову, — хитро примружив очі.

За кілька днів Марат забрав Лію з дитинкою додому. По дорозі в пологовий будинок зупинився, щоб купити троянди — улюблені квіти дружини. Цінний подарунок, на знак подяки за доньку, приготував раніше.

Поки формували букет, вийшов на вулицю, зробити діловий телефонний дзвінок.

— Мені не цілу хлібину, тільки половинку, — донеслися до нього чиїсь несміливі слова.

— Та я про половину й кажу! — прозвучала сувора відповідь. — У вас не вистачає грошей, чи не розумієте?! Тут не безкоштовна «кормушка». Не давіть на жалість!

Мимоволі повернув голову й побачив жінку років під шістдесят, яка намагалася купити хліба, але коштів на це явно бракувало.

«Дивно, — блиснула думка. — Вона не схожа на волоцюгу. Одягнена скромно, але зі смаком. Взуття не нове, але добротне, шкіряне. Здалося, навіть легенький макіяж на обличчі. У чому ж річ? Не змогти купити півхлібини — це катастрофа. Напевно, у неї якась біда?

Жінка мовчки повернулася, проковтнула сльози образи, ще раз глянула на кілька купюр у руці і попленталася до лавиці неподалік. Присіла. Витерла хустинкою очі.

— Добридень, — раптом почула над головою. — Дозволите присісти?

— Якщо вам комфортно поряд зі старою жінкою, не зважаючи, що всі лавиці вільні — будь ласка, — спробувала жартувати.

— Мене звуть Марат Рахімов. Якщо ваші діти зайдуть в інтернет-мережу, побачите, що я не несу загрози, — серйозно представився з надією, що жінка розповість про своїх нащадків. Бо де ж вони є, коли матері не вистачає на їжу?

— У мене нікого немає, — зітхнувши, відповіла.

— Живуть далеко? Не з вами? — нахмурив брови.

— Був чоловік — військовий. Помер під час служби. От зараз отримую пенсію по втраті годувальника. Кажуть завелика, тому субсидії позбавили. Тепер більше половини віддаю за комунальні послуги, аби не замерзнути у квартирі. Ще була донька… — витерла зволожені очі серветкою. — Їй було двадцять, коли діагностували лейкемію. Грошей, щоб лікувати її за кордоном, не було. Моя кровиночка прожила недовго. Я все життя пропрацювала в органах освіти: дитячі садочки, школи. Навіть у ясельках якось доводилось підробляти. Там мені сподобалося найбільше. Маленькі дітки такі невинні, безпомічні. Хочеться оберігати їх, допомагати. За освітою я педагог, а не звичайна «нянічка», тому з дітьми працювала акуратно, ніжно, щоб у них не травмувалася психіка. Проте на такій роботі багато не заробиш. Зараз — самотня. Не маю ні братів, ні сестер, бо одна була у батьків.

— То ви працювали з дітьми? — перепитав Рахімов.

— Усе життя, — глянула прямо у вічі Маратові.

Здавалося, нещасна трохи повеселішала. Напевно давно не відкривала нікому свою душу. Розмова відволікла, розвіяла бідолашну.

— Як вас величають? — поцікавився.

— Марина Митрофанівна Дубровська, — відрекомендувалася. — Якщо зайдете в інтернет — також побачите про мене інформацію. Десять років тому я очолювала міський відділ освіти, тому знайомих багато. Але вони впізнавали мене у місті лише доки була при посаді. Зараз отак на лавиці ніхто б поряд не присів. Максимум поспіхом привітались би. Усі зайняті, — гірко мовила.

У Марата розширилися очі від здивування.

Людина такого рівня жевріє? Голодує? Все життя працювати на державу, щоб не вистачало на старості літ дожити до наступної пенсії?

Особисто він достойно оплачує працю своїх підлеглих. Вони дозволяють собі відпочивати за кордоном, платити за житло, їздити на власних автомобілях. Мають відкриті рахунки в банках, де заощаджують на майбутнє. Ніколи не цікавився розмірами зарплатні у державних структурах. Думав, що мінімальна заробітна плата — абстрактний показник для усіляких там бухгалтерських розрахунків. Реально ж за такі гроші ніхто не працює. Навіть припустити не