До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— З іншою жінкою, — таким же тоном продовжив.

Здавалося, його зовсім не турбувало, що пасажирка зараз у відчаї вискочить із авто на повному ходу.

Запанувала мертвотна тиша. Чути було лише звук мотора легковика, що мчав не менше ста семи десяти кілометрів за годину.

— То ти… — ледве вимовила Лія. — Будучи одруженим, сьогодні уночі… Ти… Торкався… Зупини машину!!! — несамовито закричала. — Зупини, бо вискочу на ходу, чуєш?!!! — забарабанила руками по панелі.

— Еге-гей! — закричав у відповідь Марат. — Заспокойся! Що ти витворяєш! Ми на шаленій швидкості!!!

— Зупини-и!!! — кричала, заплющивши очі.

— Добре, добре, — вже спокійніше Рахімов. — Зупиняюсь. Ось, дивись. Все. Все.

Як тільки авто пригальмувало, Лія вискочила й рвонула у бік лісосіки, що простяглася обабіч дороги.

— Та що ж ти робиш? — сердито гупнув дверкою Марат, виходячи з машини. — Що за звичка — тікати від реальності. То на коні у Мужієві, то у ресторані, тепер отут. Ану почекай-но, — щосили рвонув услід.

Швидко наздогнав.

— Відпусти! Не чіпай! — пручалася з останніх сил.

Але Марат заломив їй руки, уклав на лопатки, сів зверху.

— Дивись мені в очі! — закричав.

Лія відвернула голову й міцно стисла повіки.

— Дивись в очі, кажу! — ще дужче крикнув і вільною рукою вхопив за обличчя. — Поясни, що ти робиш? Га?! Коли навчишся довіряти мені?! Так, я одружений! Той папірець про розірвання шлюбу, що тримаєш удома, можеш спокійно засунути… — зціпив зуби. — Янін за моїм наказом підготував одразу дві позовні заяви: одну від тебе про розлучення, іншу — від мене до апеляційного суду про скасування цього рішення у зв’язку з порушення норм процесуального права при його прийнятті. Постанова суду про наше розлучення була відразу скасована. Тому я — одружений чоловік, а ти — одружена жінка. І так буде завжди. Чи ти думала, що так легко відпущу тебе?

Лія розслабилася й повільно розплющила очі.

Марат палав таким гнівом, що, здавалося, зараз насправді готовий розлучитися.

— Ох, Ліє! Ох! — підскочив на ноги. — Хіба така жінка мені потрібна? Отак ти кохаєш? Дружина повинна вірити своєму чоловікові, пишатися ним. Тоді йому під силу гори перевернути! — сердито повчав, махаючи руками. — Якщо жінка справді любить — вона не сумнівається у його рішеннях. Тим паче, не приймає їх за нього. Просто сліпо йде поруч у радості й горі.

Лія не відповідала. Вона була настільки ошелешена, що не могла вимовити ні слова. Розпатлана й заплакана ледве звелася на ноги.

— Скажи мені, що це таке? — Марат підійшов до неї і підняв руку.

— Одне ціле, — ковтаючи сльози, пробелькотіла.

— А ще? — суворо запитав.

— Якщо один не відпустить — другий не забере свою руку, — шморгаючи носом, докінчила.

— Якщо один не відпустить, другий не забере свою руку! — повторив Марат. — То чому ж ти відпустила, Ліє?! Чому?! Я ж не відпустив!

— Колись ти так само відвернувся лише тому, що бажав мені щастя, — не витримала бідолашна. — Я кохала, помирала, ледь не підписала той контракт з іноземцями. А ти лише мовчав і бажав мені щастя.

— О, Всевишній! — заломив руки Марат. — Збережи мій розум! Ти чуєш, що верзе ця жінка?! Як таке можна порівнювати, Ліє? Ми були вільними людьми. Вільними! Хіба ми давали якісь обітниці до того? Що мені твій папірець про розлучення, навіть якби він і справді був дійсним? Ми одружені на Небесах, це — головне. Решта — пусте.

Нарешті Лія не витримала. Упала на коліна, закрила обличчя руками й дала волю почуттям.

Марат зупинився. Усвідомив, що серйозно перегнув палицю. Його дружина — вразлива, ніжна душа — зовсім цього не заслуговує. Вона не зробила нічого страшного, ганебного. Заради нього пішла на великі жертви. Чого варте лише те, що відмовилася від перспективного майбутнього в музиці. Все, про що говорив з претензіями, отримував від неї сповна: і віру, і гордість за нього, і підтримку. Сам винен, що мовчав. Своєчасно не ділився наболілим.

Останні події геть підірвали нерви Рахімова. Він мусів визнати, що просто зірвався на невинній жінці, яка так його кохає.

Всередині защеміло.

«Це — совість», — подумав і важко зітхнув.

Повільно підійшов до дружини, присів на коліно. Розтулив її руки.

— Знаю: зі мною — нелегко, — пом’якшав. — Саме тому колись я й сумнівався щодо одруження. Але зараз бачу, як ти загартувалася. У мене найкраща дружина на світі, — посміхнувся, утираючи миле засльозене обличчя.

— Ніколи не відпускай мою руку, Марате, — раптом кинулася йому на шию Лія. — Прошу, тримай її міцно. Навіть якщо я не витримуватиму — не відпускай, — плачучи благала. — Не відпускай…

За неповних два тижні Марат зумів підготувати всі необхідні документи, щоб забрати малюка. Навіть генетичну експертизу провели, аби не було сумнівів, що він — рідний батько дитини, а не просто усиновитель. Рахімов стратегічно продумав кожен крок на випадок, якщо бабуся Анжела згадає про онука.

Підключив усі можливі знайомства й не шкодував хабарів. Головне, щоб дитина опинилася вдома на руках рідного батька й люблячої матері.

Коли разом з Лією вперше приїхали до лікарні, щоб провідати малого — попросив, щоб його залишили з дитиною наодинці. Хотів по-справжньому насолодитися миттю першої зустрічі й зайвих очей не бажав.

— Я назву тебе Тимуром, — ніжно прошепотів, притуливши маленьку голівку до своєї щоки. — Це ім’я відважних, розсудливих, твердих характером людей. Адже ти не покинув свого тата, не здався, вижив, повернувся з того світу. Справжній мій син, мій Всесвіт, моя гордість, моє майбутнє.

Лія світилася від щастя. Маленьке диво принесло стільки радості у їхнє життя. Вона готова віддавати йому всю материнську ласку, яку накопичила, готуючись обняти свою кровиночку. Щодня дякувала Богові за цей подарунок долі.

У день, коли забирали хлопчика додому, хвилювалася більше за Марата.