Серденько Змія - Віолетта Котова

- Це твоя квартира? – Юля наче боялася пройти по коридору, так і стояла біля вхідних дверей.

- Так, проходь. – кинув ключі на шафку, скинув взуття й підійшов до неї.

- А… - сміливості бракувало, знав, про кого вона хоче спитати. – Ви ж тут разом жили?

- Разом. – жалкував, що так і не встиг накопичити на третю квартиру, про яку багато думав, не дарма як показала практика. – То було в минулому. Ірина тут більше не живе і не з’явиться, я змінив замки. Я хочу, щоб ти жила тут, поки мене не буде.

- Як? Олег, але в мене є своє житло. Ні.

- Знаю. Твоя квартира далеко, на самісінькому краю міста. Тут все поряд, зручно. – підійшов до неї, взяв за руку. – Квартира велика, є дві вільні кімнати. – підійшов до дверей однієї, штовхнув рукою. Відкрився огляд на простору затишну кімнату, шкодував що тут не ліжко, а великий кутовий диван, бо мав підступні думки щодо найближчих годин. – Ось в цій кімнаті ніхто з нас не жив, тільки гості. Коли приїду, зробимо ремонт, замінимо меблі всюди... Якщо хочеш можемо продати цю, й купити іншу.

- Не треба, це зайве. Повернешся, розберемося. А де твоя донечка?

- Вона залишилась за кордоном, з Лікою, це дружина Сергія. – навмисне не згадував про Любу, адже через неї стосунки Юлі та Кирила зійшли нанівець.

- Зрозуміло. – Юля повільно обійшла помешкання, оглядаючи уважно.

- Ось тримай. – вклав їй в руки ключі від машини.

- Навіщо?

- Машина стоїть на парковці біля будинку. Тойота, темно-зелена, номер 0102. Бак повний, будь ласка, користуйся. Не хочу, щоб ти їздила в таксі, або ще гірше в міському транспорті.

- Але з мене поганий водій.

- Але ж ти вмієш? Водійське посвідчення маєш, знаю.

- Вмію це гучно сказано, досвіду мало.

- От і наберешся. Там всього дві педалі, нічого складного.

- Але я не гарантую, що машина не постраждає. – Юля говорила прямо, не хотіла потім посваритися через це.

- Серденько, це лиш залізо, все можна виправити. Головне пристібай ремінь безпеки та дотримуйся правил дорожнього руху. Все буде гаразд.