Асистент - Тесс Геррітсен

— Якщо вже ти така зайнята, мабуть, я маю впасти на коліна і подякувати, що ти взагалі завітала на день народження своєї матері!

Дочка промовчала. Вона стояла непорушно, уся червона, і відчайдушно намагалася стримати сльози. Гості знову заходилися гарячково поїдати торт. Ніхто не насмілювався дивитися на інших.

Задзвонив телефон. Усі заклякли.

Нарешті Френк-старший відповів.

— Твоя матір тут, — сказав він і передав слухавку Анджелі.

— Господи, Френкі, чого ти так довго не телефонував?

Джейн полегшено зітхнула й почала прибирати паперові тарілочки й пластикові виделки.

— Який подарунок? — перепитала матір. — Я нічого не отримувала.

Джейн здригнулася. «Ні, Френкі. Не намагайся виставити мене винною».

Наступної миті весь гнів зник з голосу матері, мов під дією чарів.

— Френкі, любий, я розумію. Розумію. Морська піхота — це справжнє пекло.

Похитуючи головою, Джейн попрямувала до кухні, аж тут її покликала матір:

— Він хоче поговорити з тобою.

— Зі мною?

— Так він сказав.

Джейн взяла слухавку.

— Привіт, Френкі.

— Джейн, якого хріна? — огризнувся брат.

— Прошу?

— Ти знаєш, про що я.

Вона одразу ж вийшла з вітальні в кухню й зачинала за собою двері.

— Я попросив тебе про одну, блін, послугу.

— Ти про подарунок?

— Я телефоную привітати її з днем народження, а вона визвіряється.

— А ти на що очікував?

— Думаєш, ти така крута, що підставила мене?

— Ти сам себе підставив. Але, здається, знову викрутився.

— І тебе це бісить?

— Мені взагалі-то все одно, Френкі. Це ваші з мамою справи.

— Так, але ти завжди нишпориш у мене за спиною і все робиш, щоб спаскудити наші стосунки. Ти навіть не підписала свій довбаний подарунок моїм довбаним іменем!

— Мій подарунок давно вже доставили.

— І тобі було дуже важко просто піти й купити якусь дрібничку типу від мене?

— Так, дуже важко. Я живу не для того, щоб твій зад підтирати. Я працюю по вісімнадцять годин на добу.

— А, звісно. Я весь час лише це від тебе й чую. «Я така біднесенька і малесенька, так багато працюю, сплю лише п’ятнадцять хвилиночок темної ніченьки…»

— Крім того, ти мені ще за минулий подарунок не заплатив.

— Та заплатив я.

— Ні. А мене й досі тіпає, коли мама говорить про «цю симпатичну лампу, яку подарував мені Френкі».

— То це все через гроші?

У неї на поясі завібрував пейджер. Вона глянула на визначник номера.

— Чхати мені на гроші. Це через твою поведінку. Ти навіть не докладаєш зусиль, щоб викручуватися, але тобі це все одно вдається.

— Знову граєш у гру «я малесенький біднесенький шматочок лайна»?

— Френкі, бувай.

— Передай мені маму.

— Спочатку я маю відповісти на пейджер. Передзвони за хвилину.

— Та що ти собі думаєш?! Чого я маю знову платити за…

Ріццолі повісила слухавку. Трохи почекала, щоб заспокоїтися, а тоді набрала номер, який висвітився на визначнику пейджера.

Відповів Даррен Кроу.

Вона не мала настрою розмовляти зі ще одним неприємним типом, тому сказала різко:

— Ріццолі. Ви надсилали мені повідомлення на пейджер.

— Господи! Вам би піґулочок якихось від ПМС. От «Мідол», наприклад…

— Що ви хотіли?

— Ми зі Сліпером у Бікон-Гіллі. Прибули десь півгодини тому.

Ріццолі почула сміх із маминої вітальні й озирнулася на зачинені двері кухні. Уявила собі, яка буде сцена, якщо вона піде з цього дня народження.

— Вам точно буде цікаво, — сказав Кроу.

— Чому?

— Побачите, коли приїдете. Записуйте адресу.

10

Стоячи на ґанку, Ріццолі вловила запах смерті, який долинав крізь прочинені двері. Їй не хотілося заходити всередину. Вона й так знала, що на неї там чекає, і воліла б постояти кілька секунд, щоб підготуватися до випробування, але двері їй відчинив Даррен Кроу. Тепер він дивився на неї. Нічого не залишалося, окрім як узяти рукавички й бахіли і почати роботу.

— Фрост уже приїхав? — запитала вона, натягуючи рукавички.

— Хвилин двадцять тому. Він уже всередині.

— Я б раніше була тут, але довелося їхати аж із містечка Рів’єр.

— А що там?

— Святкували мамин день народження.

— Судячи з вашого голосу, там просто страшенно весело було, — розсміявся він.

— І не питайте.

Натягнувши бахіли, вона підвелася. Тепер її обличчя набуло ділового виразу. Чоловіки з породи Кроу не поважали нічого, крім сили. І Ріццолі показувала йому лише силу. Поліцейські зайшли всередину. Вона знала, що він стежить за нею і ловить її реакцію на все, що вона побачить. Її постійно перевіряли, тримали під наглядом, чекаючи провалу. Знаючи, що рано чи пізно це станеться.

Він зачинив вхідні двері, і їй раптом стало незатишно в закритому приміщенні без свіжого повітря. Тепер сморід убивства посилився, наповнюючи її легені своєю отрутою. Ріццолі не виказала жодної з цих емоцій, коли увійшла до великого передпокою. Вона звернула увагу на стелю дванадцять футів заввишки і старовинний годинник, який мовчав. Бікон-Гілл завжди був районом її мрії, місцем, де вона оселилася б, якби виграла в лотерею або — якщо мріяти, то з розмахом! — якби вийшла заміж за Справжнього Чоловіка. І саме таким був би будинок її мрії. Але її вже зараз вразила моторошна подібність між цим місцем і будинком Їґерів. Гарний будинок у гарному районі. І запах смерті в повітрі.

— Сигналізація не спрацювала, — сказав Кроу.

— Її вивели з ладу?

— Ні. Жертви її просто не ввімкнули. Можливо, не знали як, бо це не їхній будинок.

— А чий?

Погортавши свій записник, Кроу зачитав:

— Власник — Крістофер Гарм, шістдесят два роки. Біржовий трейдер на пенсії. Член ради Бостонського симфонічного оркестру. На літо поїхав до Франції. Запропонував Гентам скористатися його будинком на час їхнього турне.

— Якого турне?

— Вони обоє — музиканти. Прилетіли тиждень тому з Чикаґо. Каренна Гент — піаністка. Її чоловік Александр грав на віолончелі. Сьогодні в них мав бути останній виступ у концертному залі Симфонічного оркестру.

Ріццолі не могла не помітити, що Кроу говорить про жінку в теперішньому часі, а про чоловіка — в минулому.

Під