Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті

Він витримав гострий погляд містера Вімборна з досконалою незворушністю.

– Он як! Отже, поліція навела довідки? Так, Альфред майже завжди сидить на мілині. Іноді на коротку мить гроші в нього з’являються – але вони зникають дуже швидко. Гарольд, як ви, схоже, з’ясували, нині також сидить у ямі.

– А на вигляд – бізнесмен, який перебуває на вершині фінансового процвітання.

– Фасад. Тільки фасад. Половина міських концернів навіть не знають, чи спроможні вони оплатити свої борги. Їхні балансові документи здаються цілком упорядкованими для недосвідченого ока. Але якщо їхні активи зовсім не активи, коли вони перебувають на межі обвалу, то яким можна назвати їхнє фінансове становище?

– То виходить, що Гарольд Крекенторп нині гостро потребує грошей?

– Потребує, але він би їх не здобув, якби задушив удову свого небіжчика-брата, – сказав містер Вімборн. – Одначе ніхто досі не вбив Лютера Крекенторпа, хоч тільки його вбивство принесло б родині якусь користь. Тому, інспекторе, я не годен зрозуміти, куди вас ведуть ваші ідеї.

«Найгірше, – подумав інспектор Кредок, – що я сам цього не знаю».

Розділ п’ятнадцятий

І

Інспектор Кредок домовився з Гарольдом про зустріч у його конторі, і вони із сержантом Ветеролом прийшли туди з пунктуальною точністю. Контора Гарольда була на четвертому поверсі однієї з великих офісних будівель Сіті. Усе всередині свідчило про процвітання фірми й відповідало найновішому бізнес-стилю.

Акуратно вдягнена молода жінка запитала, як його звуть, щось тихо пробурмотіла по телефону й потім, підвівшись із-за свого столу, провела їх до приватного кабінету Гарольда Крекенторпа.

Гарольд сидів за великим, обтягнутим шкірою письмовим столом, і здавався таким самим бездоганним і впевненим, як завжди. Якщо, згідно з приватно добутими відомостями інспектора Кредока, він і справді був близький до краху, то жодна ознака про це не свідчила.

Він поглянув на них із неприхованим і приязним зацікавленням.

– Доброго ранку, інспекторе Кредок. Я сподіваюся, ваш візит означає, що ви нарешті маєте повідомити нам якісь новини точного характеру?

– Боюся, точних новин у мене поки що немає, містере Крекенторп. Я лише хочу поставити вам іще кілька запитань.

– Ще кілька запитань? У мене немає підстав сумніватися, що я вже відповів на все, що тільки можна собі уявити.

– Я розумію, що ви так себе почуваєте, містере Крекенторп, але в нас є запитання, які ми ставимо кожному, – така наша служба.

– Що там у вас тепер? – нетерпляче запитав він.

– Я буду вам дуже вдячний, якщо ви дасте мені точну відповідь, що ви робили пополудні й увечері двадцятого грудня, скажімо, у проміжку часу від третьої години дня й до півночі.

Обличчя Гарольда Крекенторпа набуло багряного кольору.

– Це найбільш несподіване запитання з тих, які мені доводилося чути. Що воно означає, поясніть мені, будь ласка?

Кредок лагідно усміхнувся.

– Воно лише означає, що я хочу знати, де ви були між третьою годиною пополудні та північчю в п’ятницю, двадцятого грудня.

– Навіщо?

– Це допоможе нам звузити коло пошуків.

– Звузити коло пошуків? То ви маєте якусь додаткову інформацію?

– Ми сподіваємося, що трохи наблизилися до нашої мети, сер.

– Я зовсім не переконаний, що мушу відповідати на ваше запитання. Принаймні в тому випадку, якщо я не матиму поруч себе свого адвоката.

– Таке право ви справді маєте, – сказав Кредок. – Ви не зобов’язані відповідати на жодне наше запитання і ви маєте цілковите право посадити поруч себе свого адвоката, перш ніж почнете відповідати.

– Ви не маєте наміру – дозвольте мені бути з вами цілком відвертим – застерегти мене від чогось?

– О, ні, сер. – Інспектор Кредок був явно обурений таким припущенням. – Нічого подібного. Ті запитання, які я вам ставлю, я ставлю також кільком іншим людям. Не подумайте, що тільки вам… У такий спосіб ми усуваємо людей, які не мають стосунку до того, що сталося.

– Гаразд… Гаразд… Я, звичайно, готовий допомогти вам, як тільки зможу. Дайте-но мені подумати. На таке запитання нелегко відповісти відразу, але в нас тут досконалий порядок і система. Міс Елліс, думаю, зможе мені в цьому допомогти.

Він віддав якийсь короткий наказ по одному з телефонів, що стояли на його столі, і майже відразу до кабінету увійшла молода жінка в елегантному чорному костюмі із записником у руці.

– Це моя секретарка міс Елліс, інспекторе Кредок. Міс Елліс, інспектор хоче знати, що я робив пополудні та увечері – яку дату ви назвали?

– П’ятницю, двадцятого грудня.

– У п’ятницю, двадцятого грудня. Я сподіваюся, ви маєте якісь записи.

– О, так.

Міс Елліс вийшла з кабінету, повернулася з перекидним офісним календарем і стала швидко гортати його сторінки.

– Уранці двадцятого грудня ви були в офісі. Ви мали нараду з містером Ґолді про злиття з компанією «Кромарті», а потім ланч із лордом Фортвілем у ресторані «Берклі»…

– Ага, тепер пригадую той день.

– Ви повернулися до офісу близько третьої години й продиктували з півдесятка листів. Потім відвідали кілька кімнат аукціону «Сотбіс», де цікавилися рідкісними манускриптами, що надійшли до продажу в той день. Ви не повернулися знову до офісу, але я залишила цидулку, щоб нагадати, аби ви прийшли того вечора обідати до «Банкетного клубу».

Вона подивилася на нього запитальним поглядом.

– Дякую вам, міс Елліс.

Міс Елліс вийшла з кабінету.

– Я тепер усе точно пригадав, – сказав Гарольд. – Того полудня я справді пішов на аукціон «Сотбіс», але експонати, які я хотів купити, мали надто високу ціну. Я випив чаю в невеличкій кав’ярні на вулиці Джермін-стрит, здається, вона називається «Раселс». Зайшов до кінотеатру, того самого, у якому крутять хроніку, посидів там із півгодини або десь так, потім повернувся додому – я живу на Кардіґен-Ґарденз, 43. Обід у «Банкетному клубі» відбувся о пів на восьму в парадній залі, а після цього я повернувся додому й ліг спати. Сподіваюся, я відповів на всі ваші запитання?

– Усе тепер ясно й зрозуміло, містере Крекенторп. О котрій годині ви повернулися додому, щоб перевдягтися до обіду?

– Не думаю, щоб я міг пригадати точно. Десь відразу після шостої, так я думаю.

– А коли ви повернулися додому після обіду?

– Думаю, я прийшов додому о пів на дванадцяту.

– Ваш служник відчинив вам двері? Чи, може, вам відчинила леді Аліса Крекенторп?

– Моя дружина – леді Аліса – зараз за кордоном, на півдні Франції, і перебуває вона там десь із перших чисел грудня. Я відчинив двері власним ключем.

– Тож ніхто не може підтвердити, що ви повернулися додому в той час, який ви щойно назвали?

Гарольд подивився на нього холодним поглядом.

– Думаю, слуги почули, коли я увійшов. Я маю служника й служницю. Але, даруйте, інспекторе…

– Даруйте, містере Крекенторп, я знаю, що ці запитання вас дратують, але я вже майже закінчив. Ви маєте автомобіль?

– Так, «гамбер-гок».

– Ви водите його сам?

– Так. Я ним користуюся лише на вікендах. Водити машину в Лондоні сьогодні неможливо.

– Але, думаю, ви користуєтеся нею, коли хочете провідати свою сестру або батька в Брекгемптоні?

– Лише в тому випадку, якщо маю намір побути там протягом досить тривалого часу. Якщо ж я їду туди, аби тільки переночувати, – наприклад, як у той день, коли я приїздив на попереднє розслідування, – то завжди