Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті

– Вона француженка?

– Мабуть. Паспорт у неї французький. Але якось вона мені сказала, що чоловік у неї англієць.

– Вона вам сказала, що чоловік у неї англієць? Живий – чи мертвий?

Мадам Жуале стенула плечима.

– Мабуть, мертвий, а може, він покинув її. Звідки мені знати? У цих дівчат завжди якісь проблеми з чоловіками…

– Коли ви бачили її востаннє?

– Я їздила зі своєю трупою до Лондона на гастролі, на півтора місяці. Ми виступали в Торке, у Бурнемауті, в Істборні, ще в одному місті, назву якого я забула, й у Гемерсміті. Потім ми повернулися до Франції, але Анна з нами не повернулася. Вона лише надіслала листа, у якому повідомила, що вирішила розлучитися з трупою й залишається жити з родиною її чоловіка – чи якусь подібну нісенітницю. Я тоді не подумала, що це правда. Мені здалося більш імовірним, що вона зустріла якогось чоловіка, ви ж розумієте?

Інспектор Кредок кивнув головою. Він звернув увагу на те, що мадам Жуале в усіх випадках неодмінно доходить такого висновку.

– І це для мене ніяка не втрата. Мені байдуже. Я можу знайти дівчат не гірших, а то й кращих, які прийдуть танцювати до мене, тому я лише стенула плечима й давно забула про неї. Чому я мала б переживати? Вони всі однакові, ці дівчата, усі дуріють через чоловіків.

– Коли це було?

– Коли ми повернулися до Франції? Коли ж ми… атож, у неділю, перед Різдвом. А коли нас покинула Анна?.. Десь днів за два, за три перед нашим від’їздом. Я точно не пам’ятаю… Але наприкінці тижня, у Гемерсміті, ми мусили танцювати без неї, що потребувало зайвих репетицій і перебудування програми… З її боку це було великим свинством – але ці дівчата… Коли вони зустрічають чоловіка, то поводяться однаково. Проте я сказала всім і кожному: «З мене годі, назад я її не візьму!»

– Атож, вона завдала вам клопоту.

– Ет, мені байдуже. Немає сумніву, вона відсвяткувала Різдво з якимсь чоловіком, що його десь підхопила. Це мене не стосується. Я можу знайти собі інших дівчат – дівчат, які вхопляться за можливість танцювати в «Марицкі- балеті» і які танцюватимуть не гірше, а може, і краще, ніж Анна.

Мадам Жуале помовчала, а тоді запитала з несподіваним проблиском цікавості:

– А чому ви її шукаєте? Вона успадкувала якісь великі гроші?

– Навпаки, – чемно відповів інспектор Кредок. – Ми маємо підстави вважати, що її вбито.

Мадам Жуале відразу втратила інтерес до розмови.

– Таке буває. Але вона, зрештою, була доброю католичкою. Кожної неділі ходила на месу, і думаю, що на сповідь також.

– Вона коли-небудь говорила з вами, мадам, про свого сина?

– Про сина? Ви хочете сказати, у неї була дитина? Дуже малоймовірно. Ці дівчата – усі вони – знають корисну адресу, за якою можуть звертатися. Месьє Десену це відомо так само добре, як і мені.

– Вона могла народити дитину до того, як почала жити таким життям, – сказав Кредок. – Під час війни, наприклад.

– А, під час війни. Під час війни може статися що завгодно. Але мені нічого про це не відомо.

– Котрі з інших дівчат були її найближчими подругами?

– Я можу назвати вам два або три імені – але вона не мала близьких стосунків ні з ким.

Вони не довідалися більше нічого корисного від мадам Жуале.

Коли їй показали пудреницю, вона сказала, що Анна мала приблизно таку саму, але їх мали майже всі інші дівчата. Анна могла купити в Лондоні хутряне пальто – їй нічого не було про це відомо.

– Я вічно заклопотана репетиціями, освітленням сцени, усіма труднощами свого бізнесу, і мені нема коли помічати, що носять мої артисти.

Після мадам Жуале вони поговорили з дівчатами, чиї імена вона їм назвала. Одна або дві з них знали Анну досить добре, але всі вони сказали, що вона не любила розмовляти багато й розповідати про себе, а якщо й розповідала (так сказала одна дівчина), то здебільшого брехню.

– Вона любила вигадувати всілякі історії – про те, як вона була коханкою Великого Дюка чи багатого англійського фінансиста, або як працювала на Рух Опору під час війни. Навіть про те, як вона була кінозіркою в Голівуді.

Інша дівчина сказала:

– Я думаю, насправді вона жила дуже скромним і нічим не прикметним життям. Любила танцювати в балеті, бо вважала, що це романтично, але доброю танцівницею вона не була. Якби вона сказала: «Мій батько торгував тканинами в Ам’єні», – це звучало б не романтично. Тому вона й вигадувала всілякі небилиці про себе.

– Навіть у Лондоні, – сказала перша дівчина, – вона натякала на те, що один дуже багатий чоловік хоче взяти її в круїз навколо світу, бо вона схожа на його дочку, що загинула в автомобільній аварії. Яка нісенітниця!

– А мені вона розповіла, що її запрошено до багатого лорда в Шотландії, – сказала друга дівчина. – Вона нібито полюватиме там на оленів.

Жодна з тих розповідей нічим не могла допомогти інспекторові Кредоку. З них можна було зробити тільки один висновок: Анна Стравинська була натхненною брехухою. Вона, звичайно ж, не полювала на оленів у пера в Шотландії, і здавалося не менш неймовірним, щоб вона нині засмагала на палубі лайнера, який вирушив у кругосвітню подорож. Але не було також жодних причин вважати, що її тіло було знайдене в саркофазі в Резерфорд-Холі. Ані дівчата, ані мадам Жуале не змогли напевне впізнати задушену дівчину. Щось схоже на Анну в ній було – ніхто проти цього не заперечував. Але таке розпухле обличчя могло належати кому завгодно.

Твердо були встановлені лише такі факти: дев’ятнадцятого грудня Анна Стравинська вирішила не повертатися до Франції, а двадцятого грудня схожа на неї жінка їхала до Брекгемптона в поїзді, що мав прибути туди о 4 годині 33 хвилини по обіді, і була задушена.

Якщо жінка в саркофазі не була Анною Стравинською, то де Анна тепер?

На це запитання мадам Жуале щоразу давала просту й незмінну відповідь:

– З якимсь чоловіком!

«І вона, либонь, не помиляється», – сумно подумав інспектор Кредок.

Не варто було також відкидати іншу можливість – вона виникала внаслідок випадково зронених слів Анни про те, що в неї чоловік-англієць.

Чи не був її чоловіком Едмунд Крекенторп?

Це здавалося малоймовірним, якщо взяти до уваги словесний портрет Анни, який намалювали йому ті, хто добре її знав. Набагато імовірнішим здавався той факт, що Анна була колись дуже добре знайома з дівчиною на ім’я Мартіна й знала певні подробиці з її життя. Саме Анна могла надіслати того листа, адресованого Еммі Крекенторп, а якщо так, то Анна цілком природно, що злякалася, опинившись перед перспективою розслідування. Можливо, саме тому вона вирішила, що буде безпечніше порвати свій зв’язок із «Марицкі-балетом». Та все одно – де вона перебуває тепер?

І знову незмінна відповідь мадам Жуале здавалася найбільш імовірною.

З якимсь чоловіком.

ІІ

Перш ніж покинути Париж, Кредок обговорив із Десеном проблему жінки на ім’я Мартіна. Десен був схильний погодитися зі своїм англійським колегою, що ця проблема, певно, не пов’язана з жінкою, чий труп знайшли в саркофазі. Та хай там як, а він також вважав, що