Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас
— Якби вони були зараженими, то навіщо було душити Лорійона?
— Бо він сам хоче приносити смерть. Я не боягуз, комісаре. Але мене зовсім не тішить ідея ходити обкусаним блохами, яких випустив схиблений на чумі тип.
— Хто їздив з нами вчора?
— Жюстен, Вуазене і Керноркян. Ви. Лікар. Девіяр і люди з Першого округу.
— Вони досі у вас? — запитав Адамберґ, поклавши руку на телефон.
— Хто?
— Ваші блохи.
— Звісно. Якщо вони ще не подалися вештатися відділком.
Адамберґ зняв слухавку і набрав номер лабораторії Префектури.
— Адамберґ, — представився він. — Пам'ятаєте комаху, яку ви знайшли на дні порожнього конверта? Так, саме її. Активізуйте ентомолога, абсолютний пріоритет. Тим гірше, скажіть, нехай відкладе своїх мух на потім. Це терміново, старий, справа чумова. Так, ворушіться, і скажіть йому, що я надішлю йому ще бліх, живих. Нехай буде обережним і, звісно ж, дотримується секретності.
— А щодо вас, Данґларе, — сказав він, поклавши слухавку, — прийміть душ і поскладайте всі ваші речі в поліетиленовий пакет. Відправимо їх на експертизу.
— А мені що робити? Весь день ходити голяка?
— Я куплю вам якусь хламиду, — сказав Адамберґ, підводячись. — Навіщо випускати ваших тварючок по всьому місту?
Данґлара надто хвилювали укуси блошиць, аби перейматися через одяг, який йому принесе Адамберґ. І все ж у його думки закрався невиразний страх.
— Покваптеся, Данґларе. Я відправлю до вас додому дезінсекторів, та й сюди, у наш відділок, також. І попереджу Девіяра.
Але перш ніж піти на закупи, Адамберґ зателефонував історикові-прибиральнику Марку Вандузлеру. На щастя, той якраз обідав у себе вдома.
— Можливо, ви пригадуєте справу з четвірками, з приводу якої я до вас звертався? — запитав Адамберґ.
— Так, — відповів Вандузлер. — До того ж я чув оголошення о восьмій вечора і читав ранкові газети. Там писалося, що знайшли мертвого чоловіка, і журналіст запевняє, що коли виносили труп, з-під простирадла звисала рука і її вкривали чорні плями.
— Лайно, — сказав Адамберґ.
— А тіло справді було чорним, комісаре?
— А ви добре знаєтеся на чумі? — запитав Адамберґ, не відповідаючи на попереднє запитання. — Чи лише приблизно?
— Я медієвіст, — пояснив Вандузлер. — Так, я добре знаюся на чумі.
— А таких фахівців багато?
— Чумологів? Скажімо так, на сьогодні їх п'ятеро. Я не кажу про біологів. Маю двох колег на півдні, та вони більше цікавляться медичним аспектом проблеми, іншого в Бордо, але той зосереджений на комахах-носіях, і ще один історик-демограф в університеті Клермона.
— А ви? Який ваш фах?
— Безробіття.
П'ятеро, сказав сам собі Адамберґ, не так уже й багато в масштабах країни. І наразі тільки Марк Вандузлер знав значення четвірок. Історик, літератор, чумолог і, без сумніву, латиніст. Варто буде перевірити цю людину.
— Скажіть, Вандузлере, а скільки часу розвивається хвороба? Приблизно?
— У середньому інкубаційний період триває від трьох до п'яти днів, іноді один або два, а від п'яти до семи днів — перебіг самої хвороби. В загальних рисах.
— Вона добре лікується?
— Так, якщо одразу звернути увагу на симптоми.
— Гадаю, ви мені будете потрібні. Приймете мене?
— Де? — недовірливо запитав Вандузлер.
— У вас.
— Гаразд, — відповів Вандузлер після недовгого вагання. Потайний тип. Але багато типів стають потайними від думки про те, що до них завітає лягавий. Практично всі. Це не перетворює Вандузлера автоматично на «CLT».
— За дві години, — запропонував Адамберґ.
Він поклав слухавку і пішов у супермаркет на майдані Італії. Він оцінив Данґлара на 48 або 50 розмір, бо той був на п'ятнадцять сантиметрів вищим і на тридцять кілограмів важчим за нього. І треба було приховати живіт. Комісар швидко взяв пару шкарпеток, джинси і велику чорну футболку (бо біле повнить, як і горизонтальні смуги, він чув таке). Куртку брати непотрібно: погода була теплою, та й Данґлару завжди гаряче через випите пиво.
Данґлар чекав на нього у ванній, обгорнувшись рушником. Адамберґ віддав йому новий одяг.
— Я надішлю пакет з вашим одягом у лабораторію, — сказав Адамберґ, піднімаючи великий пакет для сміття, куди Данґлар поскладав своє вбрання. — Не панікуйте, Данґларе. У вас попереду два дні інкубаційного періоду, тож усе встигнемо. Це дозволить нам дочекатися результатів аналізів. Лаборанти терміново займуться нашою проблемою.
— Дякую, — пробурмотів Данґлар, витягуючи футболку і джинси з пакета. — Господи, ви хочете, щоб я це одягнув?
— Побачите, капітане, вам чудово пасуватиме.
— Я буду схожим на дурня.
— А я схожий на дурня?
Данґлар не відповів, розглядаючи глибини пакета.
— Ви не взяли для мене трусів.
— Я забув, Данґларе, але ж це не смертельно. Просто до вечора пийте менше пива.
— Як практично.
— А ви попередили школу? Щоб вони оглянули дітей?
— Звісно.
— Покажіть мені свої укуси.
Данґлар підняв руку, і Адамберґ нарахував три великих набряки під пахвою.
— Жодних сумнівів, — визнав він. — Це справді блохи.
— Ви не боїтеся підчепити й собі? — запитав Данґлар, спостерігаючи, як Адамберґ крутить в усі боки пакет, щоб зв'язати його.
— Ні, Данґларе. Я рідко чогось боюся. Ось помру, тоді й боятимуся — це менше псуватиме мені життя. Чесно кажучи, єдиний раз у житті, коли мені було справді страшно, це коли я сам-один спускався на спині з вертикального льодовика. І, крім ризику невідворотного падіння, мене також лякали ті бісові сарни, що дивилися на мене великими коричневими очима і ніби казали: «Бідолашний дурень. Тобі не вдасться». Я дуже ціную сарн з великими очима, але вам розповім про це іншого разу, коли ви не будете таким напруженим.
— Було б чудово, — сказав Данґлар.
— Я заїду до того історика-прибиральника-чумолога, Марка Вандузлера, на вулицю Шаль неподалік звідси. Подивіться, чи є у нас на нього щось, і переадресовуйте всі дзвінки з лабораторії на мій мобільний.
19
На вулиці Шаль Адамберґ опинився перед високою і вузькою занедбаною будівлею, невідомо
