Леопард - Ю. Несбе

— Цілком можливо. У даних Європарку пошуковик знайшов у гаражі в Єйлу авто, зареєстроване на Іску Пеллер.

— Це за кілька кілометрів звідти. Хто вона, ця Іска Пеллер?

— Якщо вірити кредиткам, вона мешкає у Брістолі, що у Сіднеї, Австралія. Річ у тому, що коли я відстежувала зв’язки з Шарлоттою Лолле, вона вигулькувала кілька разів.

— Можливий зв’язок?

— Наприклад, коли виявляється, що певні люди упродовж останніх років розраховувались карткою в одному й тому самому ресторані одночасно, з цього виходить, що ці люди разом їли, а розраховувались кожен за себе. Або що вони ходять в один і той самий фітнес-клуб, записавшись туди одночасно. Чи коли в літаку їхні місця були поруч більше одного разу. Розумієш, до чого я веду?

— Аякже, — мовив Харрі. — Я цілком упевнений, що ти вже перевірила, про яку машину йдеться і що вона…

— Вона їздить на дизпаливі, — відповіла ущипливо Катрина. — Ти хочеш почути решту, чи…

— Ще б пак! Хочу!

— У цих гірських нічліжках, котрі належать туристичній спільноті, забронювати місце заздалегідь не можна. Якщо ти прийшов, а всі місця зайняті, то лягай долі на матраці або у спальному мішку, поклавши під голову килимок. За ніч доведеться заплатити всього сто сімдесят крон, кладеш гроші просто у коробку в хатинці чи залишаєш там конверта з одноразовим платіжним дорученням.

— Отже, сказати, хто й коли ночував у якійсь із нічліжок, неможливо?

— Ні, якщо платиш готівкою. Але якщо залишаєш платіжне доручення, то з твого рахунку перерахують кошти на рахунок туристичної спільноти, вказуючи хатинку й дату ночівлі.

— Уявляю, яка це марудна справа — шукати дані про переказ коштів.

— Та не надто, якщо стане клепки виставити правильні критерії пошуку.

— А її ж не бракує, правда?

— Як бачиш. З рахунку Іски Пеллер двадцятого лютого було знято кошти за два спальних місця у чотирьох хатинках. Між ними — день у дорозі.

— Тобто похід у гори на чотири дні.

— Так. І в найостаннішій, Ховасхютті, вони зупинялися сьомого листопада. Від Ховасхютти до Устаусета півдня ходу.

— Цікаво.

— Найцікавіше в тому, що то за оті два рахунки, з яких зняли гроші за ночівлю у Ховасхютті сьомого листопада. Вгадаєш, чиї?

— Спробую. Навряд чи це Маріт Ульсен або Боргні Стем-Мюре. Гадаю, у Крипосі виявили б, що обидві жертви були нещодавно в одному й тому ж місці і тієї ж самої ночі. Тож один із рахунків, вочевидь, належав зниклій дівчині, як, ти казала, її звати?

— Аделе Ветлесен. Маєш рацію. Вона заплатила за двох, але я не в змозі, звісно, знайти, з ким вона була.

— А інший рахунок?

— Не надто цікаво. Зі Ставангера.

Поза тим, Харрі, взявши ручку, занотував ім’я та адресу людини, якій належав рахунок, а також адресу Іски Пеллер у Сіднеї.

— Бачу, пошуковець тобі припав до смаку, — зазначив він.

— Еге ж, — зізналася вона. — Наче політ на старому бомбардувальнику. Трохи заіржавілий, заводиться повільно, але якщо вже здійнявся у небо… Святий Боже! То як тобі доробок?

Харрі на мить замислився.

— Ти спромоглася дізнатися, — сказав він, — що зникла безвісти жінка й та, яка, вочевидь, не мала стосунку до справи, були одночасно в однім місці. Нічого надзвичайного. Але ти виявила, що разом з ними була одна з жертв — Шарлотта Лолле. Що дві останні — Боргні Стем-Мюре та Маріт Ульсен — перебували дуже близько до Устаусета. Отже…

— Отже?..

— Мої вітання. Ти виконала свою частину угоди. Стосовно моєї…

— Не розганяйся й зітри глузливу посмішку з обличчя, я ж тебе знаю. Я зовсім не те мала на увазі, я ж не сповна розуму, хіба ти ще не второпав?

У слухавці почулися гудки.

Розділ 23. Пасажир

Вона їхала в автобусі сама. Стіне притулилася чолом до скла, але не з метою милуватися власним відображенням. Вона не зводила очей з порожньої чорної як ніч зупинки. Вона сподівалася, що у автобус зайде хтось іще. Сподівалась, що більше ніхто не зайде.

Тоді він сидів біля вікна в Краббе, перед ним стояло пиво, й він дивився на неї не ворушачись. Плетена шапочка, біляве волосся й навіжені сині очі. Його очі глузували з неї, щипали її, благали, кричали її ім’я. Врешті, вона сказала Матильді, що хоче додому. Але Матильда щойно розбалакалась з якимось американським нафтовиком і хотіла лишитись. Тому Стіне, схопивши пальто, добігла до автостанції й сіла в автобус до Воланна.

Вона дивилася на червоні цифри на табло над головою водія. Сподівалася, що за мить двері зачиняться й вони поїдуть. Лишилася хвилина.

— Слухай-но, Стіне, — мовив він, — як на мене, ти уникаєш мого товариства.

— Ой, привіт, Еліасе, — сказала вона, не відводячи погляду від асфальту, що змокав під дощем. Навіщо вона залізла так далеко в глиб автобуса, так далеко від водія?

— Слухай-но, тобі не варто отак самотній гуляти ночами.

— Невже? — пробурмотіла вона, сподіваючись, що з’явиться хоча б хтось.

— Хіба ти газет не читаєш? Про тих двох дівчат в Осло. Та ще й ця, як її там, депутатка з парламенту. Як її звали?

— Гадки не маю, — відповіла Стіне, відчуваючи, як шалено калатає серце.

— Маріт Ульсен, — мовив він. — З Робітничої партії. А двох інших звали Боргні та Шарлотта. Певна, що не пригадуєш цих імен, Стіне?

— Я не читаю газет, — відповіла на те Стіне. Але ж має зайти хоч хто-небудь!

— Усі троє були чудові дівчата, — додав він.

— Отже, ти чудово з ними знався, — мовила Стіне, враз пожалкувавши про глузливий тон у голосі. Це через страх.

— Певна річ, не надто добре, — зізнався Еліас. — Але перше враження було гарне. Знаєш, я з тих, для кого багато важить перше враження.

Вона пильно дивилася на руку, яку він обережно поклав їй на коліно.

— Слухай, — сказала вона і зрозуміла, що навіть одне це слово лунає як благання.

— Що, Стіне?

Вона подивилася на нього. Він мав відкрите, як у дитини, обличчя, очі світилися щирою цікавістю. Їй захотілося загорлати, зірватися з місця, але раптом вона почула чийсь голос. Хтось звернувся до водія. Пасажир. Дорослий чоловік. Він пройшов далі, у глиб автобуса. Стіне намагалася впіймати його погляд, щоб він зрозумів її, але його очі ховалися за крисами капелюха, а сам він зосереджено намагався засунути дрібняки й квиток у гаманець. Вона полегшено зітхнула, коли пасажир сів просто за ними.

— Просто неймовірно, що поліція досі не знайшла між ними жодного зв’язку, — мовив Еліас. — Адже у цьому нічого складного. Вони мали б дізнатися, що всі троє полюбляли ходити у гори. Що