Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев
Та зараз не до неї. Віктор Михайлович думав, як бути з Кравцем — затримувати його чи ні? Признатися, він не сподівався, що Кравець так скоро зрадить себе. Нерви не витримали.
Звісно, Кравця можна було б затримати, зажадати пояснень. Навряд чи міг би він тепер відповісти на ряд запитань так, щоб це було не на шкоду йому. А може, у нього вистачить здорового глузду оцінити ситуацію, зрозуміти марність дальших хитрувань, прийти повинитися? Адже це єдине, що могло б полегшити його долю. І підполковникові не хотілося позбавляти його такої можливості.
Але Кравець не скористався з неї…
Згодом, розповідаючи про події в барі, Галина Юрко твердила, що Кравець збожеволів:
— Я зрозуміла це по його очах. У нормальних людей очі не бувають такі.
Ляшенко заперечував:
— Він просто злякався. І очі були такі від страху. Женя Глушицький, який після бару стежив за Кравцем, висловив ще одну думку:
— Можливо, спочатку він справді був наче сам не свій, але потім усе обдумав…
Та це були вже, так би мовити, приватні коментарі, а суха, лаконічна мова рапортів відзначала тільки факти. Той же Глушицький писав у своєму рапорті:
«Вийшовши о 19-й годині 37 хвилин з Будинку художника, Кравець зупинив першу ж машину («Москвич» СВБ 74–02, водій Максимюк), поїхав до себе додому, на вулицю Коцюбинського. Дома був недовго: о 20-й годині 03 хвилини, несучи велику валізу і портфель, вийшов на подвір'я, де стояв його «Запорожець». Поклавши речі в багажник, Кравець сів за кермо, виїхав на вулицю. Одразу ж розвинув велику швидкість. На вулиці Богдана Хмельницького, там, де вона перетинається з Садовою, порушив правила дорожнього руху, мало не зіткнувся з автобусом. На сигнал міліціонера (свисток) не реагував, продовжував рухатися з підвищеною швидкістю.
Я доповів черговому по місту про те, що його треба затримати. На Рогатці черговий автоінспектор Желем спробував зупинити Кравця, але він не зупинився, і Желем почав доганяти його службовою машиною. Коло залізничного переїзду дорогу «Запорожцю» перекрив навантажений самоскид. Одначе Кравець зумів обігнати його і, проїхавши трохи по узбіччю дороги, на великій швидкості вдарився радіатором об залізобетонну опору контактної мережі…»
Спочатку Женя доповів про все це по телефону. Вислухавши його, Білякевич запитав:
— Яку відстань проїхав Кравець, обігнавши самоскид?
— Сорок два метри.
— Так цього ж досить, щоб загальмувати!
— Він не гальмував, — сказав Глушицький і, трохи помовчавши, додав: — По-моєму, він не хотів гальмувати.
Смерть Миколи Кравця, здавалося б, розставила всі крапки, і дехто вже схилявся до думки, що справу можна закрити, а точніше — припинити, оскільки звинувачуваний загинув. Але Онопрієнко та Білякевич вважали інакше.
— Це не кінець, — заперечив Онопрієнко прокуророві області. — Ми й досі не знаємо, як і чому загинула Світлана.
— Кравець уже не пояснить, — невесело всміхнувся прокурор.
— Але є люди, які можуть пояснити, — підтримав Білякевич старшого слідчого. — Думаю, що тепер вони навіть захочуть пояснити.
— Так, як їм вигідно, — докинув Онопрієнко.
— Вважаєте, що до вбивства має причетність іще хтось?
— Упевнені в цьому.
Лікар Зенкевич сказала те, чого зовсім не сподівалися ні Онопрієнко, ні Білякевич:
— Я не оглядала Світлани. Вона призналася, що вагітність у неї з квітня, а до мене зверталась у серпні. Чотири місяці! Оперувати не можна, і я одразу відмовила, не оглядаючи її.
Це важливе уточнення мовби кидало нове світло на вже відомі факти. Білякевич іще раз переглянув матеріали слідчої справи. Багато сторінок її читав по-іншому, не так, як раніше. Поділився враженнями з Онопрієнком. Той спершу похитав головою, сумніваючись, помовчав і раптом запитав:
— Ви думаєте, вбивство сталося раніше?
— Приблизно на три години. І в іншому місці — з правого боку від залізобетонних плит, метрів за сімдесят. Якраз там, де ковбаня.
— Усе було розраховано заздалегідь.
Онопрієнко знову якусь мить помовчав, зосереджено тручи різко окреслене підборіддя, потім узяв справу і вкотре вже переглянув висновки експертів, схеми.
— Що ж, може, ви й маєте слушність, — нарешті згодився. — Доведеться зробити ексгумацію. Мало що!
Наслідки ексгумації і повторні експертизи перевершили всі сподівання.
— При зовнішньому огляді це трудно було помітити, — ніяково виправдувався судмедексперт, показуючи непросохлий ще рентгенівський знімок. — Власне, і завдання було інше: встановити причину смерті, та й годі. А тут, бачите, давній перелом гомілки. Ні слідчому Вигулі, ні мені тоді й на думку не спадало…
Білякевич уже збирався йти додому, коли черговий по управлінню доповів, що його питає якась жінка.
— Уже втретє дзвонить, настійливо добивається до вас. Перемкнути?
— Хто така?
— Не назвала себе.
Підполковник трохи здивовано потис плечима, не уявляючи, хто б це міг бути, і взяв трубку.
— Білякевич слухає.
Мовчання. Тільки чути, як хтось дихає в мембрану — уривисто, часто.
— Слухаю вас! — мовив гучніше.
І знову — те саме уривчасте шурхотіння в трубці. Нарешті озивається:
— Вікторе Михайловичу, ми не знайомі, але мені казали, що ви глибоко порядна людина, що з вами можна говорити про все, ви можете порадити, допомогти…
Голос тихий, низький, глухий. Одразу й не збагнеш, що то говорить жінка.
— З ким я розмовляю?
Нова пауза, потім — зітхання:
— Це Надія Мелещук-Кравець… У мене до вас дуже важлива і невідкладна справа…
Білякевич насилу стримує хвилювання. Він знав, що після смерті Миколи Кравця його дружина знову лягла в лікарню. Лікарі визначили рецидив депресії, не дозволяли допитувати. І от вона
