Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев
Алла машинально глянула на годинник — було близько одинадцятої. Ні, не ждатиме його. Додому! Скоріше додому!
Вона дісталася пішки до шосе, підняла руку, зупинила машину…
Будинок художника — красива двоповерхова споруда в класичному стилі, з корінфськими колонами й розкішним балконом, який підтримували дебелі каріатиди, — стояв на пагорбі, що височів над міським парком. Будинок був споруджений на початку століття на замовлення польського магната і мецената графа Пшемислава Терлецького, який нібито доводився родичем ювелірові й скульптору Адамові Терлецькому — батькові нині живого і здорового Станіслава Адамовича Терлецького. Свого часу Станіслав Адамович категорично заперечував чутки про це родичівство, а згодом змінив свою позицію і почав так само категорично підтримувати їх.
А проте історія будинку, так само, як і родинні зв'язки його першого володільника, дуже мало хвилювали Білякевича — його цікавили справи нинішні, злободенні.
В просторому вестибюлі з широкими мармуровими сходами, що вели на другий поверх, ліворуч од входу стояла велика статуя — «Сталевар». Мускулистий, зібраний, внутрішньо напружений, хоча жоден порух не виказував цієї напруженості, сталевар, здавалось, ігнорував і пухлих амурів, що пурхали під стелею, і манірних богинь у нішах. Тут же було й ще кілька робіт місцевих скульпторів — різних за розмірами, композицією, стилем виконання. Віктор Михайлович мимоволі порівнював їх із «Сталеваром» — ця скульптура з першого ж погляду сподобалась йому і стала немовби мірилом оцінки інших робіт.
Коли до Білякевича підійшов скульптор Ястремський, з яким напередодні домовилися зустрітись, він сказав про це.
— «Сталевар» — одна з найкращих робіт Олексія Саєнка, — згодився той. — Вдало зображено людину в праці, причому нелегкій праці, яка потребує високого професіоналізму, глибокої думки. Тут нема ні домни, ні якихось аксесуарів доменщика. Але ми віримо, що цей чоловік стоїть перед домною, вдивляється в полум'я, яке жаром дихає на нього, готовий першої-ліпшої миті приборкати вогонь, пробити отвір, пустити розтоплений метал. Це не просто сталевар, це сучасний робітник — умілий, зібраний, мислячий, впевнений у собі і в техніці, на яку він може покластися в одвічному змаганні людини з вогнем. Можна було б дати динамічнішу позу, підсилити зовнішню експресію, конкретизувати обстановку, однак від цього твір тільки втратив би. Зовнішній ефект приваблює скульпторів уявною легкістю вираження ідеї. Але ж глибокі ідеї, що по-справжньому хвилюють нас, виразити непросто, самим зовнішнім ефектом їх не передати. Ось вам наочний приклад…
Ястремський підвів Білякевича до невеликої станкової скульптури, вилитої з бронзи. Віктор Михайлович одразу впізнав цю скульптуру-горельєф: «Повергнутий»! На тлі уламків розбитого літака смертельно поранений пілот (чомусь голий до пояса) намагається підвестися. До краю напружені м'язи спини, плечей, грудей різко контрастують з безживними, немов прибитими до землі надмірно довгими ногами, безсило похиленою головою.
— Вражає, правда ж?
— Вражає, тільки неприємно. Якийсь гімн безвихідності.
— От-от, — підхопив Ястремський. — Смерть, загибель сама по собі. Не в ім'я чогось, а просто так. Це не Ікар, покараний за свою відвагу, а якийсь невдаха чи тюхтій, може, навіть п'янюга, що сів за штурвал.
— Наочний посібник з техніки безпеки для льотного складу, — всміхнувся Білякевич.
— Хіба що…
Бар «Кіпріда» був на другому поверсі у вузькому продовгуватому залі з химерними високими вітражами. Тут стояли сутінки, й Білякевич не зразу побачив Ляшенка та Галину Юрко.
— Кравця ще немає, але Савоськін уже зайняв столик у ніші, значить, скоро підійде, — сказав Ястремський і пояснив: — Савоськін — художник-копіїст, колись робив непогані копії, а потім спився і тепер перебивається випадковими заробітками. Найбільший його клопіт — випити за чужий кошт. Як тільки у Кравця появилися гроші, одразу ж почав крутитися біля нього. П'ють мало не щодня. — Ястремський бридливо здвигнув плечима. — Ваші товариші тут? — стиха запитав він.
Білякевич кивнув головою. Він нарешті побачив Ляшенка та Галину, що сиділи на високих дзиґликах за стойкою, і показав на них. Ястремський рушив до стойки, а підполковник сів за вільний столик поблизу ніші, замовив каву.
Стиха заграла музика, кілька пар вийшло танцювати, приховані світлові установки хлюпнули на них різноколірними виблисками.
Пішла танцювати й Галина Юрко — в парі з Ястремський. Білякевич бачив, як тільки-но заграла музика, до Галини підійшов один молодик, потім другий, третій — запрошували танцювати. Вона відмовлялась. А ось тепер вийшла з Ястремський. Підполковник здивувався такому успіху Юрко, а коли розгледів її трохи ближче — подив його став ще більший. На Галині були еластичні, з матерії, схожої на зміїну шкіру, штани, що підкреслювали бездоганну стрункість ніг, чудова мохерова кофта з невиданими буфами й досить сміливим вирізом — його почасти прикривав металевий, з великими кільцями, схожий на кайдани ланцюг, на кінці якого висіла здоровенна бляха. Про зачіску та черевички нічого було й казати. І трималася Юрко так, що трудно й упізнати: вільно, невимушено і водночас граціозно. Білякевич тільки блимав очима.
Пропливаючи мимо, Галина кинула на нього запитливий погляд, видно, цікавлячись, яке враження вона справляє, і сказала своєму партнерові голосно, щоб почув підполковник:
— У вас тут примітивненько — старомодно, недоладно. От коли ми з чоловіком жили в Сан-Хосе — це в Коста-Ріці…
Білякевич насупився — молодший лейтенант Юрко
