Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев
Жінка замовкла. Подув вітер, розкуйовдив їй волосся, кинув пасма на очі, губи, та вона, здавалось, не помічала цього.
Підполковник невесело всміхнувся.
— Що ж, правдоподібно, — сказав. — Могло бути й так. Але, — зітхнув, — було інакше. Знаєте, мене з самого початку бентежило, що тут надто багато емоцій. Почуття — і негативні, й позитивні — химерно перепліталися, нашаровувались одне на одне так, що вже трудно було й розпізнати основу їх. Усе робилося в якійсь напрузі, несамовитості. І в той же час обдумано, розважливо, хитро. Як це пояснити? Можна було б сказати, що вчинками Миколи Кравця й Світлани керувала лиха доля, а на неї, як відомо, легко звалити що завгодно. Та я діалектик і навіть суб'єктивне розглядаю об'єктивно, діалектично. Не торкаючись поки що вашої версії, скажу, що я вдячний вам за правдиве висвітлення ваших стосунків із сестрою і ще ряду моментів — ви допомогли мені зрозуміти істинну суть їх. Згоден: Світлана мала великий вплив на Миколу, на його творчість. Припускаю, що їхня спілка спочатку була потрібна й Світлані для перевірки свого художнього смаку, бачення, для утвердження власної творчої позиції. Хоч то, повинен сказати, була дуже своєрідна позиція. Потрібна еротика? — Будь ласка! Малюнки жахів? — Скільки завгодно! Сфальсифікувати і те й друге під Андрія Мелещука? — Готово, вже зроблено! Правда, були й чудові ескізи до барельєфа «Спорт», симпатичні гноми в кінозалі, прекрасна в своїй безпосередності «Купальниця»… Але творчість для Світлани була не метою, а засобом для досягнення мети. Якої? Тієї, яку вона ставила перед собою в той чи інший період. Гноми здобули їй симпатію працівників кінотеатру, ескізи до барельєфа — вдячність, а потім і прихильність Миколи Кравця, «Купальниця» зміцнила її вплив на того ж Кравця, а заразом створила їй певну славу.
— Це правда, Світлана була дуже марнославна, — потвердила Надя.
— Не тільки, — заперечив Білякевич. — Були у неї і меркантильність, корисливість, розрахунок. Особливо останнім часом. Не задарма ж вона допомагала Кравцеві, виручала Наталю Літинську, не задля жарту «доповнила» батькову спадщину: його малюнки разом із своїми ловко сфабрикованими додатками вона примудрилася двічі продати, причому недешево.
— Мені здається, ви тут занадто категоричні, — озвалась Надя. — Що не кажіть, а сестра мала здібності.
— Не заперечую. Скажу більше: Світлана мала талант. Безперечний талант! Одначе, повторюю, використовувала його тільки як засіб і тому дуже швидко розміняла. Не можна грати на фортепіано ногами й лишатись піаністом. А вона здебільшого саме так грала. Певно, їй здавалося, що це забавно: виходить і ногами! Згодом збагнула, що догралася. Згадайте цикл малюнків «Наші прагнення», створений за одним заходом, на одному пориві. Це ж вона своє малювала.
— Тоді у неї якісь неприємності були на кіностудії…
— Думаю, що причина тут не в якихось неприємностях, їй справді не дуже пощастило в кіно — доморощені Мерилін Монро у нас не в моді. Сподівалася на великий успіх, та ба — не вийшло. Але ж це ще не трагедія. Зрештою вона могла б стати непоганою кіноактрисою. Мала театральні здібності, гарний голос, ефектну зовнішність. Треба було тільки працювати над собою — завзято, наполегливо. А така робота була не для неї, вона звикла до легкого, звикла робити все мимохідь, за одним заходом. От у чому корені її трагедії.
— А яке це має відношення до того, що сталося? — здвигнула плечима Надя.
— Пряме! Світлана сама себе підвела — не зразу, ясна річ, помалу — до тієї межі, за якою почалася дорога вниз. А жаль! Пішла б іншим шляхом — багато чого могла б досягнути…
— Шмагати її треба було, — буркнула сестра, — а над нею сюсюкали…
Віктор Михайлович мовчки подивився на жінку. А думка снувала навколо того, що вона сказала.
… Жила собі дівчина. Росла, навчалась у школі, була піонеркою, вступила в комсомол, працювала… Була серед людей, у колективі. І ніхто не помічав, що вона егоїстка, над усе любить себе, свій успіх — легкий, без великих зусиль… Невже не помічали? Та ні, помічали, добре бачили, тільки не надавали значення, мирилися, бо вона — талант. Прощали те, чого не можна прощати. Сюсюкали…
Нічого не скажеш, у тому, як склалася доля Світлани, є провина й інших…
— Це теж відіграло свою роль, — чи то вголос продовжуючи свою думку, чи відповідаючи співрозмовниці, мовив підполковник. — Але насамперед винна вона сама. Не можна перекладати свої гріхи на чужі плечі. Головне залежало від самої Світлани. Хіба вона не розуміла, на яку стежку стала? Чудово розуміла. Знала, де й коли переступає межу дозволеного, часом навіть каялась і… знову робила своє, намагаючись діяти тонше, використовуючи будь-яку сприятливу нагоду… А такі нагоди, коли хочеш їх знайти, трапляються. Скажімо, випадкове знайомство з кимось, хто раптом зацікавився тобою і пропонує безкорисливу допомогу… А втім, зустріч Світлани з Гастоном Лаграном, ділком і політиканом від мистецтва, я б не назвав випадковою. В нашій країні Лаграна цікавили не так старі ікони, як молоді кандидати в дисиденти. Він не скупився на лестощі, обіцянки, щедро видавав аванси й розплачувався — як готівкою, так і натурою, переважно сигаретами з маріхуаною.
Світлана не довго вагалась. На той час вона вже впевнилася, що успіх, якого можна досягнути наполегливою працею, — не для неї. Тож і розміняла совість, як раніше — свій талант. Для початку запропонувала зарубіжному покупцеві батькові малюнки з власними «доповненнями». Лагранові сподобались і малюнки покійного художника, і — ще більше — спритність та безпринципність його дочки. Про кращу помічницю годі було й мріяти. Вони швидко знайшли спільну мову, і Лагран прямо сказав, чого він хоче.
Не тінь невідомого, хоч і цікавого рисувальника була потрібна Лагранові й тим, що за ним стояли, а живий і здоровий художник чи скульптор, бажано не бездарний, гонористий, добре, якщо задирливий, скандальний, більш-менш помітний у своєму середовищі. Такого чоловіка Лагран був ладен розрекламувати в пресі «вільного світу», піднести в ранг «борця за права людини», створити йому ореол «мученика соцреалізму» і, підготувавши таким чином, залучити до співпраці. Помічниці він пообіцяв високу винагороду, частину якої видав авансом разом з відповідними гарантіями на майбутнє. Лишалося знайти підходящого кандидата. Світлана не
