Адвокат негідників - Джон Гришем

— А може, й ні, — кажу обережно, хоча не маю чого додати. Напарник знає цей світ набагато краще за мене. — На нього чекатимуть його батько і бабуся. Та й я буду неподалік. Ми утрьох щось придумаємо.

— Можливо, тобі на той час буде потрібен ще один помічник, — несміливо припускає він, коротко усміхнувшись.

— Хтозна.

З іншого боку відчиняються двері, заходить Джаміль у супроводі охоронця. Охоронець повільно відмикає кайданки і кидає погляд на нас.

— Доброго ранку, Генку, — вітаюся.

— Привіт, Руд.

Генк, за словами Джаміля, — один з нормальних хлопців. Гадаю, саме через свою юридичну практику я маю доволі непогані стосунки з деякими тюремними охоронцями. З деякими, та далеко не з усіма.

— Ну, я пішов, — кидає Генк і зникає. Тривалість відвідин одноосібно визначає Генк, тож, оскільки я ставлюсь до нього приязно, він не дуже обмежує нас у часі. Деякі впертюхи казали мені щось на кшталт «У вас не більше години» чи «Давайте швидко», а от Генк так не казав.

Джаміль усміхається і каже:

— Дякую, що прийшли.

— Привіт, сину, — стримано вітається Напарник.

— Радий бачити тебе, Джамілю, — кажу я.

Він вмощується на пластмасовому стільці. Малий при зрості шість футів і п’ять дюймів[5] худорлявий і дуже гнучкий. Напарник же має шість футів і два дюйми зросту і міцну, м’язисту тілобудову. Він каже, це мама малого — висока і довготелеса. Її вже давно ніхто не бачив, вона наче зникла у чорній дірі вуличного життя. У неї є брат, який грав у баскетбол в якомусь коледжі. Напарник завжди вважав, що Джаміль успадкував більше генів саме з материнського боку. Його зріст досяг позначки шість футів і три дюйми ще в дев’ятому класі, і селекціонери вже почали звертати на нього увагу. Однак в якийсь момент він відкрив для себе травичку і крек, тож спорт відійшов на другий план.

— Дякую за гроші, — звертається він до мене. Щомісяця я надсилаю йому по 100 доларів, він може витрачати їх у їдальні та на різні дрібниці — олівці, папір, марки, безалкогольні напої. Він купив вентилятор — «Олд Роузбург» не обладнана кондиціонерами. У нас ними жодна в’язниця не обладнана. Напарник також надсилає йому гроші, але я уявлення не маю, скільки саме. Через два місяці після того, як його тут помістили, в ході обшуку камери виявили травичку, заховану в його матраці. Його заклав стукач, тож Джаміль два тижні відсидів в одиночці. Напарник задушив би його власними руками, якби не перегородка, але малий заприсягся, що такого більше ніколи не повториться.

Говоримо про його заняття. Він відвідує корективні курси з надією таки отримати атестат про середню освіту, але Напарник не в захваті від його успіхів. За кілька хвилин я перепрошую і виходжу з кімнати. Батько й син мають якийсь час побути вдвох, саме заради цього ми й приїхали. Напарник каже, що їхнє спілкування буває різким і емоційним. Він хоче, аби його син знав: тато дуже хвилюється за нього і дбає про нього. В «Олд Роузбург» повно банд, і Джаміль для них — легка здобич. Він запевняє, що не пристав ні до якої банди, але Напарник сумнівається. Він понад усе хоче, щоб його дитина була в безпеці, а належність до банди часто є чи не найкращим захистом. Але вона ж веде і до бійок, помсти та ще більшого насильства. За останній рік в «Олд Роузбург» було вбито сімох в’язнів. Могло бути й гірше. Трохи далі звідси — пенітенціарний заклад США, федеральна тюрма. Щомісяця там в середньому трапляється по два вбивства.

Купую газований напій у торговельному автоматі, влаштовуюсь на одному з пластикових стільців, виставлених рядком. Більше жоден адвокат не приїхав сьогодні на зустріч, тож тут зовсім порожньо. Відкриваю кейс, розкладаю на столі зі старими журналами свої папери. З’являється Генк, ще раз вітається зі мною. Ми трохи балакаємо. Я запитую, як справи у малого.

— Все гаразд. Нічого особливого, — каже він. — Він виживає, йому не завдають шкоди. Він уже рік тут, тож знає, що й до чого. Однак працювати не хоче. Я влаштував його в пральню, та він протримався лише тиждень. Відвідує більшість занять, щоправда, таки не всі.

— Як щодо банд?

— Не знаю, але я за цим простежу.

У двері віддалік заходить інший охоронець, і Генк поквапливо йде. Не можна, щоб бачили, що він товаришує з якимсь адвокатом. Насилу змушую себе вчитуватися в об’ємний звіт, бо він надто нудний. Підходжу до вікна, з якого видно убогий дворик, обгороджений подвійним сітчастим парканом. По ньому під пильним оком вартових з вежі тиняються сотні ув’язнених у тюремних комбінезонах.

Майже всі вони — молоді темношкірі. Судячи з номерів, вони тут за наркотики, а не за насильницькі злочини. Середній термін — сім років. Після звільнення 60 відсотків з них знову повернуться сюди протягом трьох років.

Чи може бути інакше? Чи може зовнішній світ запобігти їхньому поверненню сюди? Зараз вони — засуджені злочинці, і цього тавра вони вже ніколи не позбудуться. Розклади із самого початку були не на їхню користь, тож тепер, коли їх визнано