Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Ну! — не витримую я.

— Підозрювати Гонзика — просто безглуздо.

— Тоді сідайте і слухайте…

І я розповідаю йому все, що знаю про Гегела-Тужиму. Ніколи ще хтось не слухав мене з такою увагою,

— А тепер, друже, — кажу вже цілком спокійно, — і мені хотілося б знати: чи дійсно це так безглуздо?

— Н-да, воно, звичайно, теє, проте тут багато дечого не так. Візьмемо хоча б папери. Цілком можливо, що їх і не писав Гегел. Не виключено навіть, що його там зовсім не було.

— Гадаю, що був, — кажу я. — Адже з тих пір він ніби крізь землю провалився. Всі вважають його мертвим.

— А хто-небудь знав його особисто?

— Дехто знав. Проте жоден із його спільників не захотів відгукнутись.

— Я б на їхньому місці вчинив так само, — задумано каже Карличек.

Після цього він зник кудись на цілих три дні. Лиш надсилав мені повідомлення про Гонзика.

А я тим часом вивчав заплутану справу Гегела. Порівнявши знайдені в різних місцях папери, я дійшов висновку, що всі вони написані рукою Гегела. Правда, з почерком Тужими в них немає нічого спільного. Проте хай краще розберуться експерти.

А Гонзик поводить себе на диво спокійно і безтурботно.

Нарешті з'являється Карличек.

— Уявіть собі, — доповідає він, — наш «підозрілий» Тужима щовечора сидить за скульптурою, яку хоче подарувати своїм тітонькам.

Я не бачу в цьому чогось особливого. Може, він хоче заспокоїти нерви, обдумати як слід те, що відбувається. До речі, експерти не можуть дати певної відповіді — папери дуже постраждали.

— Ну, й що ви думаєте про це?

— Виходить, що цей Гегел куди хитріший за Криштофа. Та коли б нам уже знайти справжнього Тужиму.

— Я теж не проти.

— Тоді, товаришу капітан, приготуйтесь до несподіванки… Я знайшов для вас записку справжнього Тужими.

Це зовсім вивело мене з рівноваги.

— За якихось три дні! А я вже шукаю її півроку.

— Гик, але ж не там шукали, — майже лагідно каже Карличек.

— Де ж ви її знайшли?

— Слід лише простягнути руку…

— Карличек! — обурююсь я.

Він засовує руку в кишеню і витягує звідти вчетверо згорнений аркушик паперу. Напис майже стерся, але ще можна розібрати слова:

«Їдемо невідомо куди. Я дістав жовту. Бережіть урни. З вітанням, Ян».

Дочитавши, я глипнув на Карличка. Він винувато дивиться на мене волошковими очима.

— Сподіваюсь, вам зрозуміло, що це написано Яном Тужпмою?

— А де ви її взяли?

— Довелося довго-таки побігати, — зітхає Карличек. — Адже у Гонзика не залишилося навіть шкільних зошитів. Тоді ми звернулись до його тіточок. Ви ж говорили, що буде краще, коли Гонзик помітить, що ми ним цікавимось. На всякий випадок я захопив пістолет, але одразу ж пожалкував, що не купив краще тітонькам торт. Вони довго мізкували і, нарешті, пригадали цю невеличку цидулку з в'язниці. Вам же відомо, що за фашистів той, хто діставав білу оповістку, виходив на волю, жовту — потрапляв до концтабору, а червону — ішов на смерть. Червону отримали батьки Гонзика. Урни з їх попелом мусили одіслати тітонькам, та вони десь загубилися в дорозі… Старенькі сховали цидулку Гонзика, боячись, що її знайдуть гестапівці. Сховали так, що вже й самі потім не могли знайти. І ось вона тут.

Я легенько потираю лоб, намагаючись не пропустити жодного слова.

— У них є давній сімейний альбом, де ви зможете побачити Яна Тужиму. Правда, важко щось порівняти з теперішнім Тужкою. Лежить на животику в чому мати народила. На іншій фотографії він з батьком і ненькою, років дев'яти. Мені довелося одірвати фотографії, — звичайно, з дозволу стареньких, — та на звороті жодних написів не було. Трапилось так, що я випадково підійшов до стіни, де колись висіла чиясь фотографія. Спитав у стареньких, і виявилось, що то було фото батьків Гонзика. Після їхньої смерті вони перемістили його у велику раму, де зберігались інші сімейні реліквії. Слід було їм лише нагадати про це, як одразу ж знайшлася й цидулка Гонзика. — Карличек весело підморгує. — Виходить, що я йшов проти вашої гіпотези, та головне в усьому — успіх, а він ось — перед вами. Без вашого дозволу я давав цидулку графологам, і вони одразу ж засвідчили почерк сьогоднішнього Тужими.

Я постукую олівцем по столу і намагаюсь уникнути погляду Карличка. Через хвилину кажу:

— Гаразд, Карличек. Ви виграли. Я вже надто фантазував. Та про одно ручуся: правда виявиться ще несподіванішою.

Карличек знизує плечима.

— Не забудьте, — кажу йому, — що в мене є папери справжнього Гегела.

— Ну що ж, звіряйте. А мені й далі стежити за Гонзиком?

— Котра зараз година?

— П'ять хвилин на дванадцяту.

О дванадцятій дістанете відповідь.

Що ж, я можу й зачекати.

Дзвоню, куди слід. Мені повідомляють, що спецкур'єр уже на шляху до мене.

— Хто це?

— Тужима, — відповідають. Кладу трубку на важіль.

Повільно тягнуться хвилини чекання. Та ось на порозі з'являється Гонзик. З властивою йому посмішкою на вустах. Всі три ґудзики застебнуті.

— Це вам, товаришу капітан, — звертається він і подає мені два пакети.

— Спасибі.

Гонзик мовчить, посмішка його згасла.

— Гадаю, що в них ідеться про мене, — раптом каже він. — Хотілося б знати, що там написано.

Я перекидаю пакети в руках.

— Так, Гонзик, тут дійсно йдеться про вас…

— Може, я зовсім і не Ян Тужима…

Кілька разів перечитую висновки експертів. Почерк Тужими сходиться з запискою, всі