Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії - Тоні Шей

Подумки я почав розважати себе невеличкою грою. Знав, що загалом на сходження піде близько шести годин, але й гадки не мав, скільки часу ми вже в дорозі. Я уявляв собі, що їду з дому в Сан-Франциско до свого друга в Пало-Альто[58], до якого сорок п’ять хвилин часу. Цим маршрутом я їздив багато разів. Уявляв дорожні знаки та розв’язки, що траплялися дорогою, і рахував свої кроки. Уявив, що кожна сотня кроків — це п’ять хвилин їзди до Пало-Альто, і став «спостерігати», як поступово наближаюся до другового дому. Доїжджаючи подум-ки до Пало-Альто, так само подумки я розвертався і вирушав назад на Сан-Франциско.

Після двох віртуальних поїздок туди і назад я захотів дати своєму розуму інше заняття. Ми подолали чималенький шлях, я знав, що до вершини було зовсім близько, та, незважаючи на це, мене не покидала думка повернутися. І якби я був сам, то так би і вчинив.

Уже п’ять днів я жив без душу, без пристойної їжі та нормального сну. Я став думати про всі життєві блага, що сприймав їх як належне, і про те, що треба набагато більше цінувати те, що маєш. Уявляв, як це класно — відчувати на тілі тугі струмені теплого, дуже теплого душу. Думав, як воно — харчуватися у Mel’s Diner[59]. Думав, як розкішно смакує сандвіч з індичкою, коли ти вмочуєш його в курячу локшину. І я дав собі слово, що це буде найперша страва, яку я замовлю, повернувшись додому.

Пам’ятаю, як думав про те, що історія мого сходження на вершину — це найважче з усього, з чим я стикався у житті. Такий собі всебічний тест на силу волі.

Коли, здавалося, минула ціла вічність, ми нарешті зійшли на вершину одночасно зі сходом сонця. Я не міг повірити, що ми нарешті це зробили. Ми стояли у найвищій точці Африки, дивилися на хмари, що пропливали внизу, а простісінько перед нами сходило сонце, і його промені вітали нас із новим днем. Здавалося, ці божественні переживання не створені для людей, та хай там як, а ми таки стояли на вершині!

І тієї миті я сказав собі подумки: «На світі можливо все!»

Сльози навернулися на очі.

Я не міг мовити й слова.

Я міцно обійняв Дженн.

Ми сфотографувалися на пам’ять, і я поставив галочку в переліку життєвих справ у пунктику «Кіліманджаро».

Кінець епохи 

А вже через два тижні я був у Сан-Франциско, точніше — у Mel’s Diner, де поглинав свій сандвіч з індичкою, вмочуючи його в курячу локшину. Ця їжа ще ніколи не здавалася мені такою смачною. Я розтягував задоволення, смакуючи кожен відкушений шматочок.

Почувався так, наче побував у пеклі й повернувся назад. Я заново ловив кайф від комфорту, без якого не уявлялося життя в сучасному західному суспільстві. Душ і просто туалет у приміщенні здавалися справжньою розкішшю.

Сидячи у Mel’s Diner та поглинаючи свою індичку, я думав, що робити з Zappos. Грошей у нас залишалося десь на місяць, а потім світило банкрутство. Поки я був у Африці, справді надходила пропозиція щодо купівлі пентхауса, та в останній момент клієнтка передумала, бо віщунка шепнула, що з погляду фен-шуй їй те місце не дуже пасує.

Коли мій ріелтор розповів мені цю історію, я не міг стримати сміху. Неймовірно — доля всієї компанії залежала від поради якоїсь віщунки!

Я сказав ріелтору, що знову скидаю ціну на пентхаус.

* * *

А ще за два тижні, коли грошей у Zappos залишалося на якихось півмісяця, мені надійшла пропозиція продати пентхаус на 40% дешевше, ніж я його купував. Зазвичай прийнято бодай задля годиться по-торгуватися, та я не мав на це часу. Тому негайно прийняв пропозицію, намагаючись не думати про величезні збитки на ріелтерському фронті.

Підписуючи документи, я намагався не думати про всі ті прекрасні часи та вечірки, про те, скільки народу долучилося до славної минувшини «Клубу BIO». Намагався не думати про новорічну білявку, яка стояла біля мене, дивилася разом зі мною на маячки пожежних машин за вікном та говорила про творення власного всесвіту.

Для мене цей продаж пентхауса знаменував закінчення епохи. Важко було розлучатися з нею без смутку. З цим місцем були зв’язані численні переживання та спогади цілої купи людей!

* * *

Ми ударили з покупцем по руках, і я відразу перевів гроші у Zappos, відчувши небувале полегшення. Ми купили собі ще півроку, а потім знову треба десь шукати гроші.

Мої батьки не надто переймалися тим, що всі свої кошти я вкладаю у Zappos. Тільки запитали, чи я справді хочу поставити на компанію все, що маю, і отримали ствердну відповідь.

Альфред сказав мені:

— Як твій друг і фінансовий радник радив би тобі цього не робити. У тривалій перспективі воно, може, того й вартує, але чи варто наражатися на небезпеку повного банкрутства?

Я подумав про Фреда, про те, як він приєднався до Zappos, таки повіривши у те, що це можливо. Він відкинув успішну кар’єру, хоча щойно купив новий дім і мав дітей, які потребували піклування. А він узяв і ризикнув життям заради мрії про Zappos.

Я сказав Альфреду, що готовий повторити Фредовий учинок. Ми вже здолали чималеньку відстань, і я хотів побачити, як далеко зможемо просунути нашу Zappos. Навіть якщо наша мрія накриється, ми знатимемо, що зробили все можливе для її здійснення.

Зараз ми мали півроку на те, щоб вирішити, як житимемо далі. Ми не були певні, що точно знаємо, як усе залагодити, та в одному я був певен на всі сто.

Я був переконаний, що ніколи вже не захочу залежати від якоїсь ворожки.

Кентуккі

Зараз, коли ми дістали фінансову передишку, слід було загасити ще одну пожежу — наші складські операції. Тижневе відрядження Кейта до Кентуккі розтягнулося на все літо.

Справи з eLogistics були такі собі, і ми не тішили себе надіями, що в недалекому майбутньому щось зміниться на краще. Замовлення відправлялись абияк, чимало товару, замість того, щоб потрапити до реєстру, а потім на стелаж, і далі стояло на вантажній платформі. А коли виконавчий директор eLogistics заявив, що