Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії - Тоні Шей

Наступних кілька днів у мене з Фредом минуло за довгими телефонними розмовами: ми узгоджували наші дії з діями eLogistics і шукали, як вирішити проблему. Ми зв’язувалися з нашими клієнтами та пояснювали їм, що сталося. Декотрі нам не вірили та погрожували накатати скаргу в Бюро з удосконалення бізнесу[53]. Зрештою все вдалося залагодити, хоча це і зіпсувало враження від поїздки.

Я спробував відшукати у тому, що сталось, якийсь позитив і зосередитися на ньому. За два місяці на мене чекала ще одна запланована подорож, тому я мав до чого готуватися.

* * *

Ще 2001 року я та моя подруга Дженн вирішили гайнути на три тижні до Африки. Ми познайомилися на святкуванні мого дня народження. Не були ні фанатами розваг на свіжому повітрі, ні спортсменами, тому вирішили зійти на вершину Кіліманджаро — найвищу точку Африки.

Спершу планували поїздку на жовтень 2001-го, та після терактів 11 вересня перенесли її на липень наступного року.

Підкорити найвищу вершину континенту було одним із пунктів у переліку того, що мені хотілося зробити за життя. Це відповідало моїй світоглядній філософії — цінувати життєві здобутки більше за речі. Ідею цієї подорожі підкинула Дженн, яка не так давно пішла з роботи (вона консультувала інтернет-компанії) й була не проти скористатися нагодою поїздити світом.

Кілька тижнів, по вихідних, ми готувалися до мандрівки. Накупили туристичного спорядження, зробили необхідні щеплення, подбали, щоби наші паспорти й туристичні візи були у повному порядку.

* * *

Тимчасом у Zappos коїлося казна-що. Справи компанії eLogistics не можна було назвати нормальними. Там вочевидь переоцінили свої можливості, і багато хто з наших клієнтів не отримував своїх замовлень. Та ще гірше (якщо підходити з позицій виживання компанії) було те, що персонал eLogistics не встигав обробляти піддони з замовленим взуттям, що прибувало і прибувало на склад. Працівникам ще ніколи досі не випадало стикатися з такою кількістю різноманітних брендів, моделей, розмірів і типів продукції, а вантажні платформи було завалено взуттям, що його слід було розібрати і ввести у систему обліку.

Це означало, що ми не можемо викласти інформацію про ці товари на нашому сайті. За підрахунками, ми кожного дня втрачали десятки тисяч доларів лише через те, що взуття лежить нерозібране і непосортоване.

Дізнавшись про цю ситуацію, ми зрозуміли, що потрібно щось негайно робити, і Фред вирішив зателефонувати Кейтові. Я познайомився з ним 1996 року під час відвідин менеджера нашого будинку (такого собі «кербуда»). Кейт працював механіком у United Airlines[54].

Відкриваючи наш інкубатор Venture Frogs, ми з Альфредом запросили Кейта на посаду менеджера-адміністратора, хоча, як і всі решта у Venture Frogs і Zappos, він виконував значно більше роботи, ніж передбачала його посада. Кейт робив усе, що слід було робити. Потім він перейшов до Zappos на постійних засадах й охоче зголошувався на різні роботи — від пакування коробок і встановлення в нас офісної міні-АТС до організації і керування складами у Вілловз.

Коли Фред додзвонився до Кейта, той був іще у Вілловз, приводив до ладу звільнені площі.

— Кейте, в нас у Кентуккі проблема з eLogistics, — поскаржився Фред. — Там повний хаос, потрібно, щоб приїхав хтось із Zappos і допоміг навести лад з асортиментом.

— Що я маю зробити? — поцікавився Кейт.

— Ти зараз дуже далеко від аеропорту Сакраменто[55]?

— Година часу — і я там.

— За дві години відлітає літак на Кентуккі. Нам треба, щоб ти поїхав туди просто зараз і цим рейсом прилетів до нас, — виклав диспозицію Фред.

— Ви це серйозно?

— Цілком.

— Е-е... а можу я поїхати додому, спакувати манатки і вилетіти завтра вранці? — запитав Кейт.

— Ми не можемо згаяти жодного дня. Кожен день влітає нам у десятки тисяч доларів. Як прилетиш у Кентуккі, купиш там собі білизну і все, що треба.

— Угу. Чудово. Скільки мені доведеться там пробути?

— Поки все не залагодимо, — відповів Фред. — Може, тиждень, може, два. А зараз годі теревенити, бо ще пропустиш літак.

— Домовилися!

Кейт закінчив розмову й поїхав просто в аеропорт. Дорогою він подзвонив до когось зі своїх знайомих і попросив, поки його не буде вдома, наглянути за собакою.

* * *

— Як там Кейт? — запитав я у Фреда. Відколи той покинув усе й за першим покликом сів на літак до Кентуккі, минув тиждень.

— Щойно я з ним розмовляв, — озвався Фред. — Він каже, що в eLogistics чорт ногу зламає. Проблема набагато серйозніша, ніж ми думали, і, схоже, йому доведеться зависнути там щонайменше на кілька тижнів.

— Ого, так довго. Він прикупив собі чогось з одежі?

— Так, він змотався до Wal-Mart[56] і купив собі всякої всячини, — сказав Фред. — Кейт не з тих, що чекають від моря погоди, він зможе дати з усім раду. В нас тут інша проблема на носі. Грошей залишилося на неповних два місяці. Можна десь буде розжитися грішми, щоб заплатити за товар?

— Я саме над цим працюю. Виставив на продаж свій пентхаус, але поки ніхто не клює. Недавно я сказав агентові з нерухомості скинути сорок відсотків ціни, тому сподіваюся, що знайдуться багачі, які куплять, — відповів я.

— Ти впевнений, що хочеш це зробити? — здивувався Фред. — Втратиш на цьому купу грошей. Мені аж недобре.

— Втрачу, але в довгостроковій перспективі воно того варте, — пояснив я. — Можна лишити цю квартиру і років, може, через п’ять взяти за неї такі самі гроші, що я заплатив. Або продати її зараз, а гроші вкласти у Zappos. Я думаю, що років за п’ять Zappos коштуватиме разів у десять більше, ніж зараз, тож я не програю. Словом, не вішай носа. Все нам вдасться, побачиш.

Я намагався казати це якнайпереконливіше, почасти й для того, щоби переконати самого себе.

Та якщо відверто, то це був один із найважчих періодів у моєму житті.

Зрештою, це ж я вирішив довірити всі наші запаси eLogistics, а зараз мусив гризтися, чи варто було це робити. І жодних тобі гарантій, що вдасться продати пентхаус раніше, ніж у Zappos закінчаться гроші. Час працював проти нас.

Думаю, годі було уявити більш невдалий період