Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Он він, їде, — промовила мама нервово й радісно. Вона нахилилася до Боббі.

— Цьомни маму, Боббі. Не хочу тебе цілувати, щоб не розмазати помаду.

Боббі поклав долоню мамі на лікоть і легенько цмокнув її у щоку, вдихаючи аромат її волосся, парфумів і пудри. Ніколи більше він не цілуватиме її з такою ще нічим не затьмареною любов’ю.

Мама непевно всміхнулася Боббі, та дивилася не на нього, а на човен містера Бідермена, що, заклавши елегантний віраж, зупинився навпроти їхнього будинку. Вона нахилилася по валізи.

«Дві на три дні забагато», — майнуло в голові у Боббі. Та, мабуть, це через парадну сукню, вона займає чимало місця. Але Боббі її випередив, схопившись за ручки.

— Боббі, вони важкі. Зашпортаєшся на східцях.

— Не зашпортаюся.

Мама зиркнула на нього неуважливо, помахала містерові Бідермену і, цокаючи високими підборами, рушила до автомобіля. Боббі йшов слідом, намагаючись не скривитися під вагою валіз. «Що вона туди напхала, одяг чи цеглу?»

Він доніс їх до тротуару, ні разу не ставши перепочити. І то добре.

Містер Бідермен вийшов із машини, недбало поцілував маму в щічку і витряс зі зв’язки ключа від багажника.

— Як ся маєш, бійцю? Як життя-буття? — звернувся містер Бідермен до Боббі. Він завжди називав його «боєць». — Тягни торби назад, а я вкину їх усередину. Жінки вічно тягають за собою ціле господарство, еге ж? Знаєш, як у народі кажуть: «Ні жити з ними, ні пристрелити, хіба що в Монтані». — Він вишкірив зуби в такій посмішці, що Боббі згадався Джек з «Володаря мух». — Хочеш, візьму один?

— Я сам, — сказав Боббі й понуро поплентався вслід за містером Бідерменом, відчуваючи, як ниють плечі, а на розпашілій потилиці виступає піт.

Містер Бідермен відчинив багажника, забрав у Боббі валізи і закинув їх до іншої поклажі.

За ними мама Боббі нагнулася до заднього віконця і розмовляла з двома іншими пасажирами. Один щось сказав і вона засміялася. Сміх здався Боббі таким же природним, як дерев’яна нога.

Містер Бідермен зачинив багажника і подивився на Боббі згори вниз. Він був дрібний чоловічок з широким, завжди рум’яним обличчям. Крізь доріжку, що залишилася від зубців гребінця, просвічувала рожева шкіра. Він носив маленькі круглі окуляри в золотій оправі. Боббі його усмішка здавалася не природнішою, ніж нещодавній сміх матері.

— Що, бійцю, будеш цього літа трохи грати в бейсбол?

Дон Бідермен трохи зігнув коліна і здійняв уявну битку. Враження він справляв дурнувате.

— Так, сер. Я граю за «Вовків» у «Стерлінґ-гаузі». Надіявся, що перейду до «Левів», та…

— Чудово, чудово.

Містер Бідермен дуже демонстративно поглянув на годинника, — широкий, еластичний золотий браслет сліпуче виблискував на ранковому сонці — потім поплескав Боббі по щоці. Боббі довелося зробити чимале зусилля, щоб не відсахнутися.

— Ну, пора каравану в дорогу! Полегше з биткою, бійцю. Дякую, що позичив нам свою маму.

Він розвернувся і повів Ліз навколо «мерк’юрі» до передніх дверей. Його рука лежала в неї на спині. Це Боббі припало до душі ще менше, ніж коли цей тип цмокнув її в щоку. Він зиркнув на добре вгодованих дядьків у ділових костюмах, що сиділи позаду (в пам’яті зринуло ім’я іншого: Дін). І якраз вчасно, щоб помітити, як вони підштовхують один одного ліктями. Обоє шкірилися.

«Щось тут не те», — подумав Боббі. Коли містер Бідермен відчинив дверцята і мама, пробурмотівши «дякую», прослизнула на сидіння, трішки підібравши поділ сукні, щоб не пом’явся, Боббі раптом закортіло попросити її не їхати. Род-Айленд — занадто далеко, навіть Бріджпорт був би задалеко. Їй треба залишитися вдома.

Та він не сказав нічого, тільки стояв на тротуарі, доки містер Бідермен зачиняв дверцята й обходив машину до дверей збоку водія. Відчинив їх, зупинився, а потім знову розіграв дебільну, маленьку пантоміму бейсбольної подачі, тільки цього разу ще й по-ідіотськи вертів задом.

«Що за кретин», — подумав Боббі.

— Бійцю, не накой нічого такого, чого б я не накоїв, — сказав Бідермен.

— А як накоїш, назви його на мою честь, — озвався з заднього сидіння Кушмен. Що це означає, Боббі не розібрав, та, мабуть, то був якийсь жарт, бо Дін зареготав, а містер Бідермен махнув рукою, мовляв, «між нами, хлопчиками».

Мама висунулася з вікна.

— Будь чемний, Боббі, — сказала вона. — Я повернуся в четвер близько восьмої. Найпізніше о десятій. Тобі точно так буде нормально?

Ні, зовсім не нормально. Не їдь з ними, мамо, не їдь нікуди з містером Бідерменом і цими двома вишкіреними тупаками позаду. З цими двома імбецилами. Будь ласочка, тільки не їдь.

— Звичайно, — озвався містер Бідермен, — він же боєць, правда?

— Боббі, — покликала мама, не звертаючи уваги на Бідермена, — все в нормі?

— Ага, — відповів він, — я ж боєць.

Містер Бідермен аж завив від навіженого сміху («Бий свиню, горло ріж!» — подумав Боббі) і дав газу.

— Провіденс або капут! — вигукнув він.

«Мерк’юрі» відкотився від тротуару, по діагоналі звернув на протилежний бік Броуд-стрит і рушив у напрямку Ашер-авеню. Боббі стояв на узбіччі й махав, поки «мерк» проїжджав повз будинки Керол і Саллі-Джона. Боббі здавалося, що в серці засіла кістка. Якщо це було якесь передчуття, як коли відчуваєш спинним мозком, Боббі не хотів, щоб це повторювалося в майбутньому.

На його плече лягла рука. Боббі озирнувся й побачив, що поряд у халаті і ляпанцях стоїть Тед, палить цигарку. Волосся, в якого ранкове знайомство зі щіткою було ще попереду, стирчало навколо вух кумедними, сивими жмутиками.

— То це бос? — поцікавився Тед. — Містер… Бідермеєр, правильно?

— Бідермен.

— І як він тобі, Боббі?

Боббі промовив з тихою, гіркою чіткістю:

— Я довіряю йому так же глибоко, як високо можу підняти фортепіано.

VІ. Старий збоченець. Тедова коронна страва. Неприємний сон. «Прокляте селище». Унизу

Приблизно через годину після прощання з матір’ю Боббі попрямував на поле В за «Стерлінґ-гаузом». Справжні ігри починалися тільки після обіду, а наразі пропрацьовували лише подачі, три навісні, шість низом, потім підкидання-відбивання. Та навіть це було краще, ніж нічого. На полі А, що на північ, дітлахи бавилися в щось, лише віддалено схоже на бейсбол. На полі С, що на південь, хлопці зі старшої школи грали, майже як професіонали.

Незабаром після того, як годинник на міській площі пробив дванадцяту і хлопці розбрелися на пошуки візка з хот-догами, Білл Пратт поцікавився:

— А що це за дивний тип он там?

Він показав на лавку