Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Джон Віндем? О, так. Є кілька. І, безсумнівно, напише ще. Перевага фантастів і авторів детективів у тому, що вони рідко барилися п’ять років, перш ніж видати нову книжку. Це прерогатива серйозних письменників, які цмулять віскі і крутять романи.

— А інші такі ж хороші, як цей?

— «День триффідів» не гірший, а «Кракен пробуджується» — ще кращий.

— А що таке Кракен?

Вони дійшли до світлофора і чекали на зелене світло. Вибалушивши очі й зробивши страшне обличчя, Тед нахилився до Боббі і впер руки в коліна.

— Це тшудо-овисько, — проказав він, доволі правдоподібно пародіюючи Бориса Карлоффа.

Вони йшли, спочатку обговорюючи фільм, а потім можливість існування життя в космосі, а тоді перейшли до незвичних і крутих краваток, що їх у фільмі носив Джордж Сандерз. Тед сказав, що вони називаються «ескот».

Коли Боббі знову почав помічати довколишній краєвид, вони опинились у районі, де йому ще не доводилося бувати. Коли він приїжджав до Бріджпорта з мамою, вони трималися центру, де містилися великі супермаркети. Тут же крамнички були маленькі й щільно тулилися одна до одної. У жодній не торгували товарами, що зазвичай продаються в універмагах: одягом, побутовою технікою, взуттям, іграшками. Боббі угледів вивіску слюсаря, пункти обміну чеків, букіністичну крамницю. «ГВИНТІВКИ РОДА» зазначалося на одній вивісці, «СТОЯТИ, СИТНІ МАКАРОНИ» закликала друга, «ФОТОФІНІШ» було на третій. Коло «Макаронів» містилася крамничка особливих сувенірів. Вулиця дивно була схожа на головну алею парку розваг у «Сейвін-Року». Так, що Боббі майже очікував, що от-от побачить на розі імпровізованого столика картярського штукаря і червоні як рак карти на ньому.

Проминаючи крамничку особливих сувенірів, Боббі спробував зазирнути крізь вітрину, та її затуляла широка бамбукова ширма. Він ніколи не чув, щоб магазини затуляли вітрини в робочий час.

— Хто, по-твоєму, купує бріджпортські особливі сувеніри?

— Я взагалі не вірю, що там торгують сувенірами, — відповів Тед, — швидше товарами сексуального спрямування, до того ж більшість з них далекі від законності.

У Боббі з цього приводу виник цілий мільярд запитань, та він відчув, що ліпше промовчати. Перед ломбардом, двері якого прикрашали три золоті кулі, Боббі зупинився і задивився на десяток виставлених на оксамитових подушечках небезпечних бритв. Леза були трохи висунуті. Бритви були розкладені колом, що справляло химерний, а для Боббі — красивий ефект. Ніби дивишся на деталі від якогось смертоносного станка. І руків’я в них виглядали дещо екзотичніше, ніж у тієї, якою користувався Тед. Одна була зроблена з чогось схожого на слонову кістку, друга — ніби з рубінами з золотими прожилками по краях, третя — наче з кришталю.

— Купив би таку і голився б, як модник, — зауважив Боббі.

Він думав, що Тед усміхнеться, та його обличчя залишилося серйозним.

— Коли купують такі бритви, ними не голяться, Боббі.

— Це як?

Тед не відповів, натомість купив у грецькій кулінарії сендвіч під назвою «Джіро». Зі скрученої домашньої паляниці крапав підозрілий білий соус. Боббі він видавався дуже схожим на гній із прищів. Він змусив себе скуштувати шматочок. Тед казав, що це дуже смачно. Виявилося, що смачнішого сендвіча Боббі зроду не їв: м’ясистий, як хот-доги і гамбургери з «Колонії», та з якимось невідомим, екзотичним смаком. Було так чудово їсти на тротуарі, вештатися вулицями з другом, дивитися і щоб на тебе дивилися.

— Як називається ця частина міста? — запитав Боббі. — Вона взагалі має якесь ім’я?

— Тепер — хтозна, — знизав плечима Тед. — Раніше район називався Грецький квартал, пізніше наїхало італійців, пуерторіканців, а тепер чорних. Є такий романіст, Девід Ґудіз, з тих, що їх ніколи не читають викладачі коледжів, геній видань з м’якими палітурками у вітрині якої-небудь крамнички-аптеки. Так ось він називає такі місцинки «внизу», стверджує, що в кожному місті є такий райончик, де можна купити секс, марихуану і матюкливого папугу, де чоловіки розмовляють, сидячи на східцях, як он ті, через дорогу, де жінки постійно горлають, щоб діти йшли додому, бо дістануть ременем, а спиртне завжди продають у паперових торбинках.

Тед показав убік стоку, з якого і справді виглядало горлечко пляшки з-під вина «Сандерберд» у коричневому пакеті.

— Просто внизу, як каже Девід Ґудіз, місце, де тобі не знадобиться прізвище і, якщо маєш в кишені готівку, можна придбати майже все.

«Внизу, — думав Боббі, спостерігаючи за трійцею оливковошкірих підлітків у бандитських куртках, що дивилися їм услід. — Країна небезпечних бритв і особливих сувенірів».

«Крітеріон» і універмаг «Мансі» ще ніколи не здавалися такими далекими. А Броуд-стрит? Їхня вулиця і увесь Гарвіч взагалі десь в іншій галактиці.

Нарешті вони дісталися до закладу з вивіскою: «КУТОВА ЛУЗА. ПУЛ, БІЛЬЯРД, АВТОМАТИ, «РЕНІҐОЛД» НА РОЗЛИВ». На ньому також висів плакат: «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». Коли Тед і Боббі проходили під плакатом, з дверей вийшов юнак у смугастій футболці та вузькокрисому, шоколадному капелюсі того типу, що їх носив Френк Сінатра. В руці він ніс довгий, тонкий футляр.

«Футляр для кия, — подумав Боббі з сумішшю жаху і приголомшення. — Він носить кий у футлярі, неначе гітару абощо».

— Ну, хто крутіший? — вишкірившись, звернувся він до Боббі. Той вишкірився у відповідь.

Хлопець з футляром для кия зігнув палець пістолетом і націлився на Боббі. Боббі зробив те ж саме. Хлопець кивнув, ніби кажучи: «Окей, ти теж крутий, ми обоє круті», і подався через вулицю, клацаючи пальцями вільної руки і пританцьовуючи в такт музиці, що лунала в його голові.

Тед розгледівся спочатку в один кінець вулиці, потім в інший. Попереду трійко негренят дуріло під струменем напіввідкрученого гідранта. Позаду, звідки вони щойно прийшли, двоє юнаків, один білий, другий, здається, пуерторіканець, знімали ковпаки з коліс старого «Форда». Працювали швидко і зосереджено, ніби хірурги біля операційного стола. Тед глянув, зітхнув, перевів очі на Боббі.

— У «Лузі» дітям не місце, навіть удень, та я не збираюся залишати тебе на вулиці. Ходімо.

Він взяв Боббі за руку і повів усередину.

VІІ. У «Лузі». Сорочка просто з плеча. Перед Вільямом Пеном. Французька сексі-кішечка

Перше, що відчув Боббі, був запах пива. Такий густий, ніби пиво тут пили ще з тих часів, коли піраміди існували тільки на планах. Наступним почувся звук телевізора. Він був увімкнений не на «естраду», а на одну з пообідніх мильних опер, що їх мама Боббі називала «О Джоне, о Маршо». Потім долинув стук більярдних куль. Лише після того, як Боббі сприйняв цю інформацію, свою частку почали надсилати очі: їм треба було призвичаїтись. У приміщенні панував морок. А ще воно було довге, помітив Боббі.