Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Мамо?..

«Щось негаразд?» — так звучало повне питання, та закінчити думку було б нерозумно. Можна вскочити в халепу. Блискавичних прозрінь, як у день, коли він їздив у «Сейвін-Рок», у Боббі не було, та він знав мамин погляд, коли вона засмучена, як напружується рука з серветкою, майже стискаючись у кулак, як вона набирає в груди повітря і випростується, готова дати бій, якщо комусь заманеться зробити щось упоперек.

— Що? — спитала вона. — В тебе ще щось у голові, крім волосся?

— Ні, — власний голос лунав напрочуд боязко і видавав, як йому незручно. — Я був у «Стерлінґ-гаузі». Вже вивісили списки на бейсбол. Цього літа я знову «вовк».

Мама кивнула і трохи розслабилася.

— Я впевнена, що наступного року тебе візьмуть у «Леви».

Вона зняла з гойдалки кошик із шиттям, поставила на підлогу і поплескала по вільному місці.

— Боббі, присядь біля мене на хвильку. Я маю тобі дещо сказати.

Боббі з тривогою сів поряд. Мама плакала, та й голос у неї був серйозний. Однак виявилося, що нічого страшного не сталося, принаймні скільки він міг судити.

— Містер Бідермен, Дон, запросив мене поїхати з ним, містером Кушменом і містером Діном на семінар до Провіденса. Для мене це великий шанс.

— А що таке семінар?

— Такий вид конференції. Люди збираються, щоб дізнатися щось нове й обговорити якусь тему. Цей присвячений нерухомості в шістдесятих. Я дуже здивувалася, що Дон мене запросив. Я, звісно, знала, що Білл Кушмен і Кертіс Дін їдуть, вони ж агенти. Але щоб Дон запросив мене… — її голос урвався, та потім вона обернулася до Боббі й посміхнулася. Боббі вирішив, що усмішка була щира, та вона погано поєднувалася з червоними очима. — Я вже хтозна як довго мрію стати агентом і тут таке. Як грім з ясного неба. Це для мене великий шанс, а можливо, і великі зміни в нашому житті, Боббі.

Боббі знав, що мама мріє продавати нерухомість. У неї були книжки на цю тему і вона потроху читала їх мало не щовечора, часто підкреслюючи певні місця. Та якщо це такий великий шанс, чому ж тоді вона плаче?

— Що ж, добре, просто відпадно, — сказав Боббі. — Сподіваюся, ти дізнаєшся багато нового. А коли?

— Через тиждень. Ми вчотирьох вирушаємо у вівторок вранці, а повертаємось у четвер близько восьмої вечора. Всі заходи відбуватимуться в готелі «Ворік», там ми й зупинимося. Дон забронював номери. Я не зупинялася в готелі вже років з дванадцять і трохи нервую.

«Хіба плачуть, коли нервують? — запитував себе Боббі. — Мабуть, якщо ти дорослий. А особливо доросла жінка».

— Запитай, будь ласка, у Ес-Джея, чи можна в нього переночувати у вівторок і середу. Упевнена, місіс Салліван…

— Не вийде, — похитав головою Боббі.

— Чому ні? — Ліз нахилилася і сердито поглянула на Боббі. — Місіс Салліван ніколи раніше не була проти, щоб ти в них ночував. Ти наробив їй якихось збитків, чи що?

— Ні, мам. Просто Ес-Джей виграв тиждень у таборі «Вінні».

Вимовляючи «Вінні», губи його розтяглися, ніби в усмішці, та Боббі її притамував.

Мама й досі дивилася на нього лютим поглядом, а може, то була паніка: чи ще щось подібне?

— Що це за табір такий? Ти про що?

Боббі пояснив, що Ес-Джей виграв безплатне тижневе перебування в таборі «Вінні», а місіс Салліван збирається в цей час відвідати батьків у Вісконсині. Це вже остаточні плани, «Великий сірий пес» і все таке.

— Чорт забирай, отак мені вічно щастить, — промовила мама. Вона майже ніколи не лаялася, вважаючи прокльони і те, що називала брудними слівцями, мовою некультурних людей. Вона стиснула руку в кулак і стукнула по поруччі гойдалки. — Чорт забирай!

Мама сиділа якийсь час задумавшись. Боббі також розмірковував. Єдиним іншим близьким другом на вулиці була Керол, та Боббі сумнівався, що мама зателефонує Аніті Джербер і запитає, чи можна Боббі побути в них. Керол була дівчинка, і це чомусь становило проблему, коли справа стосувалася ночівель. До маминих друзів? Річ у тім, що в неї не було друзів, крім хіба що Дона Бідермена і тих двох, що їдуть з ними на семінар у Провіденс. Купа знайомих, з якими вона віталася дорогою із супермаркету або в кіно ввечері у п’ятницю, але нікого, кому можна подзвонити і попросити подивитися за одинадцятирічним сином кілька ночей. Родичів теж не було, принаймні скільки було відомо Боббі.

Як люди, що їдуть двома дорогами, які сходяться, Боббі та його мати поступово наближалися до однієї і тієї ж точки. Боббі її випередив, хоч лише на одну-дві секунди.

— А Тед? — спитав Боббі й ледь не затулив рота долонею. Рука вже навіть трішки піднялася над колінами.

Мама спостерігала за тим, як рука знову лягла на коліно, з цинічною напівусмішкою, що з’являлася завжди, коли вона виголошувала сентенції на зразок: «Перед смертю людині доводиться скуштувати чимало лайна» або «Двоє дивилися крізь в’язничні ґрати: один бачив болото, а інший — зірки», і, звісно ж, свою найулюбленішу: «Життя несправедливе».

— Думаєш, я не знаю, що ти називаєш його Тедом, коли ви удвох? — поцікавилася мама. — Ти, Бобику, мабуть, думаєш, що я вживаю таблетки для дурості?

Вона задивилася на вулицю. Повз них повільно пропливав «крайслер нью-йоркер», прикрашений ззаду плавниками, з крилами обтічної форми, поблискуючи хромом. Боббі дивився йому вслід. За кермом сидів сивий літній чоловік у блакитному піджаку. Боббі вирішив, що з ним, найпевніше, все нормально. Старий, але не ниций.

— Може, щось і вийде, — нарешті промовила Ліз. Вона говорила задумливо, швидше до себе, ніж до сина. — Ходімо, поговоримо з Бротіґеном і подивимося.

Підіймаючись з нею східцями на третій поверх, Боббі дивувався, відколи вона навчилася правильно вимовляти прізвище Теда. Тиждень? Місяць?

«З самого початку, йолопе, — подумав Боббі, — з першого ж дня».

Спочатку Боббі пропонував, щоб Тед залишався у своїй кімнаті на третьому поверсі, а Боббі — у квартирі на першому. Двері залишать відчиненими і, якщо комусь з них щось знадобиться, можна буде погукати.

— Не думаю, що Кілґаленнам або Проскі сподобається, коли ти о третій ночі волатимеш, якщо тобі насниться страшний сон, — ущипливо зауважила Ліз.

Кілґалени і Проскі мешкали у двох маленьких квартирках на другому поверсі. Ліз і Боббі не підтримували стосунків ні з першими, ні з другими.

— Мені не снитимуться страшні сни, — заперечив Боббі. Його глибоко образило, що з ним поводяться, як з маленьким. — Я серйозно,