Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

Між нами виростає незручна пауза. Мені здається, мама здивована моєю покірною відповіддю, тому й мовчить. Її брови коротко здригаються, на обличчі читається легке здивування. Це відбувається за лічені секунди, але я все одно встигаю зчитати її реакцію.

Що таке, мамо? Ти чекала, що я чинитиму опір? Почну кричати, плакати, вчиню скандал? Ти хотіла, щоб я більше ніколи не згадувала при тобі Кейна, ось будь ласка, отримайте та розпишіться.

- Хочеш їсти? - вона киває у бік форми з випічкою і я вже збираюся відмовитися, але в останній момент уловлюю запах яблучної запіканки, який до цього якимось чином не доходив до моїх нюхових рецепторів, і погоджуюсь. Так, я справді зголодніла, але за всіма цими переживаннями зовсім про це забула. А тепер відчуваю, що мої нерви трохи заспокоїлися і до мене повернулася моя природна спрага наповнити порожній резервуар шлунка. Мама накладає мені салат з куркою і великий шматок запіканки, наливає сік і підсуває до мене частину пирога, що залишилася. Я не заперечую, думаючи про те, що цілком здатна все це поглинути.

- Як у тебе справи в школі, люба? - Запитує мама, поки я їм. - Тебе ніхто не ображає?

- Ні, мамо. У мене все добре.

- А як щодо цього вчителя? – допитується вона. - Він більше не чіпляється до тебе?

Я опускаю виделку і недовірливо кошусь на неї.

- Сьогодні у мене не було його уроку...

Мама підгинає губи та киває. Вона вже явно шкодує, що спитала. Її невгамовна наполегливість пояснюється тим, що вона намагається приховати незручність, яка висить між нами з того часу, як пішов Стен. Я бачу, що вона намагається, вона хоче зав'язати розмову, можливо, підступити до мене з іншого боку, але, на жаль, вже пізно. Мені шкода, мамо, але нам справді нема про що з тобою розмовляти.

Так і не доївши шматочок пирога, раптом втративши апетит, я встаю з-за столу.

- Ти куди? - Запитує мама, яка нічого не зрозуміла.

- Піду трохи провітрюсь.

Я з шумом відсовую стілець і швидким кроком перетинаю кімнату. Як не дивно, мама не кидається мене зупиняти, я не збираюся нікуди втікати, звісно, ​​вона це розуміє. Я просто хочу трохи посидіти на задньому подвір'ї. Повернувши у східну частину будинку, я виходжу на подвір'я через задній вихід і опускаюся на сходинки веранди.

Ще ясно. Холодне сонячне світло заливає галявинку і ліс, що видніється за лінією сусідських будинків. Вид із заднього ґанку не такий мальовничий, як з боку головного входу: тут немає квіткових клумб, екзотичних кущів, садових гномів, ані викладених камінням доріжок. Перед очима розстилається пустка, вкрита густою травою і прихована в тіні велетенських сосен і в'язів. І, зізнатися, ця частина ділянки завжди подобалася мені найбільше. Вона природна і жива - тому я так люблю залишатися тут наодинці із собою. Прохолодне повітря протвережує свідомість, і я роблю глибокий вдих, заплющивши очі.

Я чую свій подих.

Я чую спів птахів у лісі.

Я згадую нашу з Кейном шалену лісову прогулянку, захоплений верес малечі поруч і мене кудись не туди забирає. Його усмішка, така тепла і добра, заразливий сміх, відкрите обличчя, привабливий погляд синіх очей, його м'який мелодійний голос і тонкий аромат м'яти кружляють мені голову. На якийсь момент світ зупиняється і весь зосереджується у ньому одному. Я ніби знову опинилася там, і нехай це відчуття надто примарне і далеке, мені страшенно хочеться зафіксувати цей момент, щоб він залишився в моїй пам'яті назавжди, зберігся таким живим і яскравим, як я згадую його зараз.

Я не витримую, лізу у внутрішню кишеню, витягаю мобільник і відкриваю листування. Я бачу його останнє повідомлення.

02:16 "Добраніч, принцесо. Тільки не надумай знову слухати допізна музику, гаразд? Ти мені потрібна бадьора і виспана. Загалом, побачимося завтра."

Був у мережі о 02:17.

Я закусую губу, до жаху бажаючи опинитися зараз поряд з Кейном. Ми попрощалися раніше другої ночі, він пішов і я заснула, так і не побачивши його повідомлення. Ми не бачилися сьогодні. Жодного разу не розмовляли, хоча я мріяла про це з самого ранку.

Я натискаю до болю знайомий номер і нетерпляче завмираю, слухаючи гудки. Я налічую два, перш ніж він знімає слухавку.

- Привіт, Кім, - Кейн відгукується одразу.

При звуці його голосу по моїх грудях розтікається тепло і я відчуваю, як рот розпливається в посмішці.

- Привіт, - видихаю я. - Ти зараз дуже зайнятий?

Я чую на задньому фоні якісь завади, а потім він відповідає:

- Так, трохи. Щось трапилося?

- Ні, я просто хотіла почути твій голос, - моя посмішка тане, коли до мене долинає страшний гуркіт і чиясь лайка на задньому тлі. - Кейн, у тебе все гаразд?

Гуркіт повторюється, але він звучить заглушено, наче крізь товстий шар вати, і після цього в динаміці знову лунає голос Кейна.

- Вибач, я не почув.

- Я спитала, чи все в тебе добре, - на тому кінці тепер повисає тиша. Я чую переривчасте зітхання. - Кейн?

Я закушую внутрішню частину щоки, не зумівши приховати тривожності в голосі.

- Олівію завтра відпустять до мене, - обережно промовляє він. - Ти... Зможеш прийти?

Я болісно прикриваю очі, відчуваючи, як невидимі пута на моїх грудях стали тугішими. Олівія, маленьке тепле сонечко. Як же я за нею скучила...

- Я не знаю, Кейн. Мама дізналася про мої прогули. Я просто не знаю, наскільки це тепер безпечно і...

- Я зрозумів.

- Кейн, вибач, я...

- Кім, - він перериває мене. - Кім, все гаразд.

Ми мовчимо.

Але це більше, ніж просто мовчання. Воно раптом з'являється з нізвідки - примарний міраж, глибоке почуття чогось великого і стрімкого, як гірська лавина, яка давно чекає свого часу, щоб обрушитися вниз. Мовчання раптово стає похмурим, і я відчуваю, як наді мною виростає дивна аморфна тінь, - якийсь знак, якесь попередження.

- Олівію забирають до нової родини, так? - тремтячим голосом шепочу я. Він не відповідає. Я тривожно прикушую внутрішню частину щоки. - Кейн! - у розпачі кричу я.