Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

Я моргаю кілька разів, все ніяк не можу прогнати міраж, думаючи, а чи не почулося мені. Стенові очі перетинаються зі мною і я бачу в них щось. Розчарування, досада, лють, на дні яких ховається тиха, ледь тліюча безпорадність.

І я розумію, що не це він хотів сказати. Бачу по очах – він вже пошкодував, що в останній момент вирішив по-іншому. Що ж змусило тебе передумати, Стен Девіс?

Мама розгублено мотає головою і опускається на край стільця.

- Але Кімберлі мені нічого не казала...

- Так, це моя вина. Я попросив її нікому не казати.

- Ох, - мама явно в шоці. Їй явно важко вибрати слова. - Ну якщо так, то гаразд...

Ось як. Жодних тобі нотацій, взивання до совісті і покарань. Тому що це Стен, а не Кейн. Все просто.

- Кімберлі, чому б вам разом не готуватись до іспитів? - мама раптом дивиться на мене, в її очах, що блиснули якимось дивним натхненням, все ще стоїть розгублено-приємне здивування. - Стен, ти можеш зайти до нас завтра ввечері, у Кімберлі якраз не передбачається додаткових занять. 

Цього ще не вистачало! Я благально дивлюся на Стена.

- Дякую, - рівним тоном каже Стен, не помічаючи мого погляду, і я не можу зрозуміти по інтонації, погодиться він чи ні. - Але я не думаю, що в цьому є потреба. Ми вже закінчили проект. Я краще піду. Дякую за каву, Джуліє, - він встає, висуваючи стілець і я слабо здригаюся. Мене не дивує, що він кличе маму на ім'я, вона сама про це просила.

Мене раптом охоплює таке полегшення, що я боюся, що воно виглядатиме надто явним. Я пишаюсь ним. Мені справді, щиро хочеться подякувати йому.

- Я проведу, - я підхоплююсь за ним, але Стен різко витягає долоню вгору, жестом зупиняючи мене.

– Не варто.

У голосі його сталь.

Я ціпенію, розгублена. Стен вигинає куточок губ у натягнутій посмішці, але вона виходить занадто гіркою. Він повертається спиною до мене, широким кроком перетинає кухню і зникає за рогом.