Наша спільна брехня - Ксана Рейлі
Усю дорогу ми з Арсеном слухали музику, їли желейні черв'ячки, або ж розмовляли. Час від часу я помічала, що на нас дивилася Аделіна. Виглядала вона дещо роздратованою. Дивно якось. Віта й справді читала якусь книгу, а Сава слухав музику, задумано дивившись у вікно.
Згодом ми зупинилися біля великого дерев'яного будинку. Здається, це місце нашого проживання на наступні два дні. Спершу нам провели короткий інструктаж, а потім розселили по кімнатах. Наша з Вітою була на другому поверсі у кінці коридору. Всередині було дуже гарно. Два дерев'яні ліжка, застелені білою постільною білизною. Маленький диванчик, над яким висів невеличкий телевізор. Збоку стояла велика дерев'яна шафа, в яку ми одразу ж поскладали свої речі. Вид з вікна був просто неймовірним. Я подивилася туди, затамувавши подих. Серед ясного неба височіли гори, покриті снігом. Здавалося, що вони дуже далеко, але вигляд був справді захопливий. Я схопила свій телефон, щоб зробити фотографії. Віта почала робити те ж саме. Через декілька хвилин усіх закликали на збори. Ми зійшли на перший поверх, де на нас уже чекали вчителі.
— Отже, розклад на сьогодні такий, — почала Галина Іванівна. — Спершу ми підемо на вечерю, а потім у вас відпочинок. Звісно, ви можете навідуватися одне до одного, але вам забороняється мати з собою алкоголь. Ніяких навіть натяків на вечірки, зрозуміло?
Ми закивали головами, щоб вона продовжила свою розмову.
— Завтра ми з вами з самого ранку снідаємо, — сказав Роман Володимирович, — а тоді усі разом йдемо на спускові гірки, де будемо кататися на лижах, а потім ви ще зможете спробувати сноутюбінг.
— Завтра пів восьма ранку я чекатиму вас тут, — заговорила наша класна керівничка, а усі учні невдоволено загуділи. — Гаразд, о восьмій. Через годину збираємося і підемо разом на вечерю.
Усі розійшлися по своїх кімнатах, а Віта попросила піти з нею пофоткатися на вулиці, поки ще не стемніло. Я погодилася, адже невідомо чи буде у нас ще така можливість. Ми знайшли красиве місце за будинком, звідки відкривався прекрасний вид на гори. Спочатку ми зробили гарні фотографії, а потім почали дуркувати. То язики висовували, то намагалися спіймати сніжинки ротом, то робили якийсь дивний вираз обличчя. Загалом це було справді весело. Я відчула, наче за мною хтось спостерігає. Коли повернула голову вбік, то помітила Саву. Він легенько усміхнувся, коли ми зустрілися поглядами, а тоді просто струсив сніг з лавки та сів на неї.
— Ей, ти куди? — спитала Віта, коли я попрямувала до свого друга.
— Зараз повернуся, — відповіла я. — Зроби собі поки селфі.
Коли підійшла до Сави, то він чомусь навіть не глянув на мене. Його погляд був спрямований на засніжені гори. Що взагалі з ним відбувається?
— Бачу, що вам з Вітою дуже весело, — раптом сказав Сава.
— Вирішили трохи пофотографуватися.
— Ви з нею стали такими близькими подругами, що аж мені дивно.
— Так вийшло, — я знизала плечима. — Почали частіше спілкуватися і Віта відкрилася мені з іншої сторони. Раніше я сприймала її, як легковажну дівчинку, але насправді вона дуже добра і серйозна. Просто їй завжди хотілося хлопця. Тепер вона нарешті має його і, здається, щаслива.
— Ти теж тепер маєш хлопця, — сказав Сава і якось дивно посміхнувся. — Він хоч добре до тебе ставиться?
— Дуже добре. Ніколи не думала, що скажу це, але Арсен — дуже хороший хлопець. Він проявляє до мене свою увагу, турботу та час. Приходить, щоб провести мене до школи й відводить додому після уроків. Таке враження, ніби він віддає всього себе нашим стосункам. Я дуже сильно це ціную і він мені теж важливий. Не уявляю свого життя без нього. На мені вже можна ставити клеймо "залежна від Арсена".
— Радий за тебе.
— Що між вами з Адою? — спитала я та уважно подивилася на Саву.
— Нічого, — відповів він. — Ми просто розійшлися.
— Це якесь непорозуміння, так буває. До того ж їй теж важко. Я бачила, як вона недавно плакала в коридорі. Для неї ваші стосунки справді цінні.
— Вона сама мене кинула, Лілі. Я навіть не зрозумів, що відбувається.
— Щ-що?
— Не знаю чому вона плакала, бо між нами ще все було чудово. Буквально позавчора у нас було побачення. Ми з нею пішли в її улюблене кафе. Вона весь час щось читала у своєму телефоні, ніби чекала когось. Ада ніяк не звертала на мене уваги. Потім з'явився Арсен і тоді все змінилося. Вона почала хіхікати зі мною, наче хотіла, щоб він ревнував її до мене. Знаю, що це дуже тупо, бо вони брат і сестра. Арсен купував у тому кафе якісь цукерки, бо більше їх ніде нема. Ада так сильно зраділа, бо подумала, що він купив їх додому. Коли вона спитала в нього про це, то він відповів, що це для тебе, Лілі. Це її чомусь сильно роздратувало. Арсен попрощався з нами, а тоді Ада зірвала усю злість на мені. Наговорила різних дурниць, а потім сказала, що я їй набрид і вона більше не хоче зі мною зустрічатися.
— Це все так дивно, — тихо сказала я.
— Я так і нічого не зрозумів, — Сава видихнув. — Таке враження, наче вона весь час грала зі мною якусь роль, або просто використовувала мене.
— Не знаю, але мені здавалося, що ти їй справді подобаєшся.
— Все дуже складно, Лілі. Ти мала рацію, коли говорила, що ці новенькі дуже дивні.
— Я спробую сьогодні в Арсена дізнатися щось про це.
— Не думаю, що він розкаже. Цей хлопець — одна суцільна таємниця. Ада якось сказала мені, що останні два роки він водився не з тією компанією і в нього були серйозні проблеми.
— Які саме? — спитала я та насупилася.
— Вона не уточнювала, — відповів Сава. — Тепер мені ще більше хочеться якнайшвидше завершити школу і піти в професійний спорт.
— Можливо, вам з Аделіною ще вдасться помиритися.
— Ада кинула мене, Лілі. Вона наговорила мені стільки поганого, що тепер я навіть дивитися на неї не можу. Нам вже час йти, бо зараз має бути вечеря.
До будинку ми з Савою повернулися разом. Якраз в цей час усі зібралися на вечерю. Я підійшла до Віти, а міг погляд знайшов Аделіну. Зовсім не дивно, що вона стояла біля Арсена.
Ми попрямували в місцевий ресторан, де можна було повечеряти. Приміщення було темним, а посередині стояли величезні дерев'яні столи, застелені вишитою скатертиною.
Коли ми вечеряли, Віта постійно розповідала мені щось на вухо. Тільки я не слухала її, а слідкувала за Адою. Вона говорила про щось з Арсеном і він навіть декілька разів усміхнувся. Я одразу згадала слова Сави, коли він говорив про те, що останні два роки в Арсена були проблеми. Може, саме через це він зараз в одинадцятому класі.
Згодом ми повернулися в наш будинок. На щастя, ванна кімната була у кожному номері, тому нам не довелося займати чергу. Спершу я сходила в душ, а тоді змила свій макіяж. Потім помітила повідомлення від Арсена. Він написав, що зайде до мене. Я усміхнулася, бо вже встигла скучити за ним.
— Віто, ти не проти, якщо до нас зараз Арсен прийде? — спитала я в подруги.
— Тут так нудно, що я тільки за, — відповіла вона та глянула на мене з дивною усмішкою на обличчі.
— Що таке?
— Нічого, але якщо тобі треба буде, щоб я вийшла з кімнати, то даси знати.
— Ми ж домовлялися на завтра.
— Яка різниця? Я завжди на стороні кохання і не дозволю собі заважати йому.
— Ти така смішна, — сказала я та засміялася.
— А ти ще смішніша,— огризнулась вона і кинула в мене подушкою.
Я вже налаштувалася почати битву подушками, як у двері тихо постукали. Віта побігла відчиняти їх, а я зручно сіла на своєму ліжку. Коли побачила Арсена з якоюсь коробкою, то широко усміхнулася. За ним одразу ж зайшов Матвій. Напевно, вони в одній кімнаті живуть.
— Тримай! — сказав Арсен і передав мені коробку.
— Що це? — дещо здивовано спитала я.
Коли відкрила її, то побачила різноманітні цукерки, яких раніше ніде не зустрічала. Напевно, саме про них говорив Сава. Від цього я чомусь напружилася і задумалася.
— Ей, тобі не сподобалося? — заговорив Арсен і сів біля мене.
— Сподобалося, — я спробувала усміхнутися. — Тут є твої улюблені?
— Ага, — хлопець взяв цукерку в фіолетовій обгортці, а тоді простягнув мені її до рота.
Я трохи невпевнено надкусила половинку. Незвично було їсти з чужих рук, але мені навіть сподобалося.
— Ммм, — задоволено протягнула я, — вони такі смачні.
— Оці ще класні.
Арсен годував мене цукерками, поки Віта про щось говорила з Матвієм.
— У вас така ж кімната? — раптом спитала вона у нього.
— Подібна, — відповів Матвій.
— Покажеш мені?
— Ем.., — хлопець глянув на неї, піднявши брову.
Віта не чекала його відповіді, а просто підійшла до дверей та з очікуванням подивилася на Матвія. Він глянув на нас з Арсеном і, здається, зрозумів, що у Віти в планах залишити нас наодинці. Вони вийшли з кімнати й мені чомусь сталося ніяково біля Арсена. Йому прийшло якесь повідомлення на телефон і він швидко надрукував відповідь.
— Уже не можу їсти цукерки, — сказала я та поклала коробку на тумбу, — але вони дуже смачні. Де ти їх купив?
— В одному секретному місці, — відповів Арсен, підморгнувши мені.
— Покажеш колись?
— Обов'язково.
Хлопець розслаблено ліг на моє ліжко, а я ж продовжувала сидіти, дивлячись на нього. Потім я лягла зверху на нього, усміхнулася та спитала:
— Будеш завтра вчити мене кататися на лижах?
— Буду, — відповів Арсен, кивнувши головою.
Я нахилилася та поцілувала його в губи. Вже встигла скучити за нашими поцілунками. Моя футболка трохи задерлася, відкриваючи смужку голого тіла. Арсен ніжно провів рукою по моїй спині, зачіпаючи шкіру. Від цього незрозумілий жар пройшовся всім тілом. Мені захотілося чогось більшого. Незважаючи на страх, бажання було значно сильніше.
Раптом почувся рингтон мобільного телефону.
— До тебе дзвонять, — сказала я до Арсена, відірвавшись від його губ.
— Байдуже, — мовив він і продовжив цілувати мене.
Тільки дзвінки не зупинялися і це вже почало мене дратувати. Я відсторонилася і коли глянула на екран телефона, що стояв на тумбочці біля мого ліжка, то побачила ім'я Ади. Звісно, хто б ще так настирливо надзвонював? Арсен потягнувся за своїм телефоном і прийняв дзвінок.
— Так, — сказав він. — Щось сталося?.. Угу, я зрозумів. А де ти зараз? Добре, не хвилюйся, — хлопець подивився на мене. — Я зараз прийду.
— І куди ти зібрався? — спитала я, коли він завершив розмову.
— У мене є деякі справи.
— Ти не хочеш мені розповісти про них?
— Є речі, які тобі краще не знати, Лі.
Арсен піднявся з ліжка, а тоді попрямував до дверей.
— Я і так про тебе майже нічого не знаю! — голосно сказала я. — Мені набридло, що ти постійно від мене щось приховуєш. Чому тобі так важко поділитися зі мною своїми переживаннями? Я ж не чужа для тебе людина!
— Лілі, будь ласка, перестань.
— Це ж Ада до тебе подзвонила. Ти без будь-яких пояснень лишаєш мене і біжиш до неї. По-твоєму це нормально?
— Досить! — дещо роздратовано мовив Арсен.
— Не досить! — крикнула я. — Я думала, що важлива тобі, але Аделіна, здається, завжди буде для тебе на першому місці.
— Пам'ятаєш, я казав, що якщо мені колись доведеться обирати між нею і тобою, я оберу її? — спитав Арсен, дивлячись на мене.
— Пам'ятаю, — тихо сказала я.
— Нічого не змінилося, Лілі.
— Тобто не змінилося? Ми з тобою разом, Арсене! Що взагалі відбувається між вами з Аделіною? Вона кинула Саву і ти дуже добре знав, що це в її планах, бо ще раніше розказав мені, що вона розіб'є йому серце.
— Поговоримо про це іншим разом, гаразд? Їй зараз потрібна моя присутність.
— Мені теж вона потрібна! — голосно сказала я та підійшла ближче до нього.
— Будь ласка, не змушуй мене робити вибір.
— Ти й так вже зробив його. У мене таке враження, ніби ти зі мною просто так. Я б навіть подумала, що ти робиш це, аби Аделіна ревнувала, але це неможливо.
— Ти справді так думаєш? — спитав Арсен так, наче це його образило.
— Я вже нічого не думаю, — я розвела руками, відчуваючи сльози на очах. — Ти постійно щось приховуєш від мене. І якби я була тобі важлива, то розповів би, що саме відбувається. Але ж ні! Тебе зараз цікавить тільки твоя сестра!
— Вона не сестра мені, ясно? — закричав хлопець.
— Щ-що? — здивовано спитала я. — Тобто не сестра?
Арсен похитав головою, наче сказав мені те, чого не мав говорити. Потім він просто розвернувся і пішов геть, залишаючи мене з новими запитаннями.
