Пазл - Франк Тільє

до дверей. Це не завадить комусь увійти, але принаймні так він прокинеться при найменшій спробі вторгнення. Краще бути обережним — він не забував, що ця клята гра мала на меті налякати його до смерті. Тепер він уже не попадеться, хоч би що трапилось. Потрібно весь час пам’ятати, що це лише вигадка. Брехня.

Засунувши руку під подушку, він нащупав аркуш паперу.

Він увімкнув світло і прочитав:

«Принцип номер 2: Один із вас помре».

25

День 1

Ніч здавалась йому нескінченною. У Ілана було дивне відчуття, наче час розширився, стрілки будильника сповільнились, наче повністю вся будівля опинилась у якомусь повільнішому вимірі. Цілу ніч він думав про картину Далі «Постійність пам’яті», один з його улюблених творів. Для художника це була суміш спогадів про поїздки до Франції — камамбер — та спосіб зобразити свою нав’язливу думку про смерть.

Один із вас помре.

Тому, почувши перші звуки людської діяльності у коридорі, Ілан відчув величезне полегшення. Як розуміти моторошну фразу, знайдену під подушкою? Якщо організатори вирішили зіпсувати настрій з моменту їхнього приїзду і знову посіяти тривогу, то їм це вдалося.

Спочатку йому потрібен гарячий душ. Ілан зняв з вішака один із цих жахливих блакитних костюмів пацієнтів, антрацитовий светр з високим коміром, узяв рушник і мило. Незважаючи на розмаїття косметичних засобів, для гоління не було нічого. Він вийшов з кімнати і здригнувся, відчувши протяг.

Люмінесцентні лампи випромінювали яскраве біле світло, що різало очі. Душові були розташовані ліворуч. Великі окремі кабінки в пристойному стані розмістилися в ­кутку справжньої ванної кімнати минулої епохи: пошкоджена плитка, слизькі труби, дірки у стелі. Уздовж стін стояли старовинні брудні ванни з ременями фіксації та якимись приладами з кнопками. Ванни були глибокі, на ніжках, і на кожній був металевий кран з позначками: «крижана/холодна/тепла/гаряча/окріп».

Він швидко прийняв душ і одягнувся в кабінці. Стандартне біле спіднє, блакитні бавовняні штани, той самий светр і широка сорочка на ґудзиках. Він трохи підкотив рукава, взув надані організаторами кросівки, які підійшли йому ідеально, вийшов і подивився в нове дзеркало, що висіло на стіні над такими ж новими умивальниками. На показ високої моди в такому не підеш. Справжній прикид душевно­хворого. Ілан скуйовдив волосся і загарчав, вишкіривши зуби, наче буйний божевільний.

— Непогана пародія. Це ж пародія, сподіваюсь?

Ілан підскочив. До нього простягнув руку чорнявий чоловік, досі вдягнений у власний одяг. Чоловік був дещо вищий і, мабуть, трохи старший. Вони потисли руки. Рука цього чоловіка була крижаною.

— Фредерік Ябловські. Називай мене Фредом.

— Ілан Дедіссе. Можеш називати мене… Іланом.

— Це костюм, який тобі видали?

— Ти хотів сказати «один з кількох абсолютно ідентичних костюмів». У тебе так само?

— Ні, я б так не сказав. Але цей блакитний тобі пасує, красунчику.

Він кивнув у бік кабінки.

— Вода тепла? Бо не те щоб я прискіпувався, але мені здається, що ми тут задубіємо.

— Вода ідеальна.

— Побачимось пізніше.

Фредерік Ябловські пішов.

— До речі, у тебе теж була записка під подушкою? — запитав Ілан.

— Не зважай. Це дурниці.

Він зник за дверима, і через декілька секунд Ілан почув шум води. Він повернувся до своєї кімнати, щоб покласти речі і причесатись, після чого попрямував на кухню. Вона була напроти ванної, з правого боку цього нескінченного коридору. Кахлі «в шашечку» на підлозі посилювали ефект перспективи і створювали враження, наче дві стіни, хоч і паралельні, врешті-решт з’єднуються.

Чоловіче крило А, тверда оболонка.

Двоє гравців уже були у великому приміщенні, яке містило холодильники, морозилки, плиту, духовку… Одного з них Ілан упізнав одразу: це був товстун з білявими дредами, з яким він перетинався під час тестування в «Еффексорі». Той сидів за столом і розмовляв з іншим чоловіком.

— …з металу з ефектом пам’яті: сплав титану та нікелю, який ніде не існував і який раптом, після Розвельського інциденту[12], починає застосовуватися в американській армії. Хіба це не дивно?

«Інший» тримався в глибині, стоячи біля електрообігрівача. Побачивши його, в окулярах у квадратній оправі, з коротким кучерявим волоссям та скривленими губами, Ілан одразу подумав, що це якийсь програміст чи просто чувак, що цілими днями сидить перед монітором. Йому не було й тридцяти років. На відміну від гладкого типа у цивільному, на цьому був такий же костюм пацієнта, як і на Іланові.

Дві пари очей подивились на нього, коли він підійшов до великого сталевого столу, прикрученого до підлоги. Тут усе було вкручене в бетон: стільці, меблі, навіть кошик для сміття.

— А ось і третій пацієнт,— промовив велетень.— Бачу, ти так само добре спав, як і ми. Мене звати Гаель Мокі, нікнейм Bull 20.

— Я Ілан Дедіссе. Чому «20»?

— Неважливо, стара історія.

Вони потисли руки. Іланові здалось, що його кістки тріснуть, коли холодні пальці-сосиски обхопили його пальці.

— Ти гарно прикидався в «Еффексорі»,— сказав він, скривившись.

— Коли йдеться про гру, я небезпечний суперник. Рано чи пізно ти це побачиш.

Товстун Мокі вказав на буфет.

— Якщо ти голодний, я тебе розчарую, там порожньо. Зате шафок, холодильників і морозилок вистачає. Тут є навіть фритюрниця. Але ні шматка печива, нічого. Я все обшукав. Гадес ще той приколіст. Фритюрниця, уявляєш?

Привітавшись, Ілан попрямував до другого чоловіка, який тримав у лівій руці свої карти Таро. У цій кімнаті, також освітленій люмінесцентними лампами, вікна були замуровані зовсім нещодавно.

— Я Вінсент Гайгекс,— сказав той сухим тоном, не потиснувши руку.

— Гайгекс… Ти маєш якийсь стосунок до Гері Гайгекса, творця «Підземель і Драконів»?

— Я прийомний син одного з його племінників. Можна сказати, він був мені типу двоюрідним дідом, але я майже ніколи його не бачив.

— Я виріс на цій грі. Двоюрідний дід… Все одно це ­круто.

— Ні, насправді ні.

Гайгекс тримав рот на замку.

Коли він стискав губи, його рот нагадував лезо бритви. Він показав на Іланову кишеню.

— Карти Таро у вас з собою?

— Так, а що?

— Які у вас фігури?

— Це не фігури, це вісімки. Чотири вісімки. А у тебе?

Гайгекс поклав руки до кишень.

— Ви ж не вірите у принцип номер 2, дійсно не вірите?

— Звісно не вірить,— сказав Мокі.— Принцип номер 1 каже не вірити у принцип номер 2. Адже так, Ілане?

Ілан кивнув.

— Звісно, ніхто не помре. Напевно, вони мають на увазі виключення з гри.

Він повернувся до Мокі.

— Тобі не видали таку ж чудову уніформу, як нам?

— Та видали, у моїй шафі цих костюмів вистачить, щоб одягти цілу футбольну команду. Але щоб я вирядився в костюм пацієнта — про це не може бути й мови. Ніхто не вказуватиме мені, що одягати, і ці… костюми здаються мені абсолютно дебільними.

Ілан підійшов до холодильників і морозилок, він хотів перевірити слова Мокі. Вони справді були порожні.

— Як ви сюди потрапили? — запитав він.— Через що Гадес і вся його команда змусили