Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Може, дасте цьому конкретніше визначення?

— Його допитували майже дві години. Причепилися до дворецького, до гостей. Тоді сьогодні знову поїхали до нього. Наче це він під розслідуванням.

— Ну ой, дуже прикро, що я його зачепила. Ми все робили так, як і завжди.

— Ріццолі, намагайся не забувати, що він не підозрюваний.

— До цього висновку я ще не дійшла. О’Доннел була в його будинку, Єву Кассовіц убили в нього в саду. А коли дворецький знайшов тіло, що зробив Сансоне? Почав знімати. Поширювати фото серед друзів. Хочете правду? Ці люди ненормальні. Сансоне так точно.

— Він не підозрюваний.

— Я його ще не відкинула.

— Можеш мені повірити. Дай йому спокій.

Ріццолі помовчала.

— Не хочете розповісти детальніше, лейтенанте? — тихо спитала вона. — Чого я ще не знаю про Ентоні Сансоне?

— Це не та людина, з якою варто ворогувати.

— Ви знайомі?

— Не особисто. Просто передаю інструкцію згори. Нам сказали ставитися до нього з повагою.

Джейн поклала слухавку. Підійшла до вікна, подивилася на пообіднє небо, яке втратило свою блакить. Певно, знову сніжитиме. Вона подумала: «То гадаєш, що завжди бачитимеш, а тоді приходять хмари й затуляють усе».

Детектив узяла мобільний і почала набирати номер.

17

Мора дивилась у віконце, як Йошима в свинцевому фартуху встановлює коліматор над черевною порожниною. На деяких людей уранці в понеділок на роботі чекає хіба що новий стос паперів чи повідомлень. На Мору ж нині чекала жінка на столі, тепер уже оголена. Судмедекспертка побачила, як Йошима вийшов з-за свинцевої перегородки, забрати плівку на проявлення. Він глянув на неї й кивнув.

Мора повернулася до лабораторії.

Тієї ночі, зіщулившись і тремтячи від холоду в саду Ентоні Сансоне, вона бачила це тіло лише у світлі ліхтариків. Сьогодні ж детектив Єва Кассовіц лежала виставлена напоказ, і яскраве світло підкреслювало кожну тінь. Кров було змито, відкрилися рожеві рани — рана на голові, колота рана на грудях. І очі без повік, із каламутними від повітря рогівками. Морі було нестерпно дивитися на них, на ці скалічені очі.

Рипіння дверей провістило прихід Джейн.

— Ще не почали? — спитала та.

— Ні. Хтось іще прийде?

— Сьогодні тільки я.

Джейн зав’язувала халат, та раптом завмерла, дивлячись на стіл. На обличчя мертвої колеги.

— Я мала б виступити на її боці, — тихо сказала вона. — Коли ті придурки у відділі взялися за свої дурні жарти, я мала б їх зупинити.

— Це вони мають відчувати провину, Джейн. Не ви.

— Але я була на її місці. Знаю це відчуття. — Ріццолі все дивилася на відкриті рогівки. — Ці очі не вийде причепурити до похорону.

— Труна має бути закрита.

— Око Гора, — м’яко мовила Джейн.

— Що?

— Той малюнок на дверях Сансоне. Старовинний символ, ще давньоєгипетський. Називається уджат, всевидюще око.

— Хто вам про це розповів?

— Один з гостей Сансоне. — Детектив подивилася на Мору. — Ці люди, Сансоне та його друзі, страшенно дивні. Що більше я про них дізнаюся, то моторошніше стає. Особливо від нього.

З’явився Йошима зі стосом свіжих проявлених плівок. Коли кріпив їх до негатоскопа, вони мелодійно дзеленчали.

Докторка Айлс узяла спеціальну лінійку, виміряла рану на голові, записала виміри.

— Знаєте, він мені тієї ночі телефонував, — сказала вона, не підводячи голови. — Перевіряв, чи доїхала я додому.

— Ви про Сансоне?

Судмедекспертка підвела очі.

— Вважаєте його підозрюваним?

— Ви подумайте ось про що. Коли знайшли тіло, знаєте, що Сансоне зробив? Перш ніж викликати поліцію? Дістав фотоапарат і зробив кілька знімків. Його дворецький наступного ранку розвіз їх по його друзях. І скажіть мені, що це не дивно.

— Але ви розглядаєте його як підозрюваного?

Після паузи Джейн визнала:

— Ні. А якби розглядала, були б проблеми.

— Що ви маєте на увазі?

— Попросила Гебріела дещо для мене розкопати. Він зробив кілька дзвінків, щоб більше дізнатися про нашого багатія, поставив кілька запитань, а тоді двері різко зачинилися. ФБР, Інтерпол — ніхто не хоче говорити про Сансоне. Вочевидь, він має високопоставлених друзів, готових його захищати.

Мора подумала про маєток на Бікон-Гілл. Дворецький, старожитності…

— Можливо, це пов’язано з його статками.

— Все успадковано. Він точно не заробив стільки грошей, викладаючи історію середніх віків у Бостонському коледжі.

— Про які статки йдеться?

— Той будинок на Бікон-Гілл — вважайте його за нетрі. Він також має будинки в Лондоні та Парижі плюс родинний маєток в Італії. Цей чоловік — жаданий холостяк, заможний, привабливий. Але на сторінках про світське життя його не знайти. Жодних благодійних балів, вечорів у смокінгу. Наче повний відлюдник.

— Мені він не здався схожим на шанувальника вечірок.

— Що ще можете про нього сказати?

— Ми не так довго й спілкувалися.

— Але ж спілкувалися, тієї ночі.

— На вулиці було страшенно холодно, він запросив мене на каву.

— Вам це не здалося дивним?

— Що?

— Те, що він запросив вас особисто?

— Я оцінила цей приємний жест. І, до речі, мене запросив дворецький.

— Конкретно вас? Він знав, хто ви?

Мора завагалася.

— Так.

— Що він від вас хотів, док?

Докторка Айлс перейшла до колотої рани на грудях, виміряла її, записала результати. Запитання ставали надто гострими, і їй не подобався підтекст — те, що вона дозволила Ентоні Сансоне собою скористатися.

— Я не розповідала йому нічого суттєвого про справу, Джейн. Якщо вам про це йдеться.

— Але ви про неї говорили?

— Ми багато про що говорили. І так, він хотів знати мою думку. Це не дивно, зважаючи на те що тіло знайшли в його дворі. Зрозуміло, що він допитливий. І, може, трохи ексцентричний.

Вона зустріла погляд Ріццолі, незатишно зондувальний, і перевела увагу знову на тіло, на рани, які бентежили її знач­но менше за запитання детектива.

— Ексцентричний? Це все, що ви можете сказати?

Мора згадала, як Сансоне вивчав її, як вогонь каміна відбивався в його очах, і на думку спали й інші слова. Розумний. Привабливий. Небезпечний.

— Вам не здається, що він трохи моторошний? — спитала Джейн. — Бо мені здається.

— Чому?

— Ви бачили його дім. Це як машина часу. А ви ж іще в інших кімнатах не були, з усіма цими портретами, що витріщаються зі стін. Наче заходиш до замку Дракули.

— Він професор історії.

— Колишній. Більше не викладає.

— Певно, це теж спадок, безцінний. Вочевидь, він цінує історію своєї родини.

— О так, родинний спадок. Тут йому пощастило. Четверте покоління з трастовим фондом.

— І все одно він мав успішну наукову кар’єру, слід віддати йому належне. Не став байдикуватим плейбоєм.

— Ось цікавий момент. Родинний трастовий фонд було засновано 1905 року, його прадідом. Знаєте, як його названо?

— І гадки не маю.

— Фонд «Мефісто».

Мора спантеличено глянула на Ріццолі.

— «Мефісто»? — повторила вона.

— Стає цікаво, про який родинний спадок ідеться, з такою назвою.

— Що означає це ім’я? — запитав Йошима.