Карибська таємниця - Агата Крісті
— Можливо, ви й маєте слушність.
— Але облишмо це поки що. Повернімося до того, з чого ви почали. Бо в дев'ятьох випадках із десятьох перші висновки виявляються правильними — така моя думка. Отже, ми маємо трьох підозрюваних. Розгляньмо їх по черзі. Ви віддаєте комусь перевагу?
— Мабуть, що ні, — сказала міс Марпл. — Усі троє виглядають нездатними на вбивство.
— Розгляньмо спершу Ґреґа, — сказав містер Рейфаєл. — Я терпіти не можу цього суб'єкта. Проте це не робить його вбивцею. Але проти нього є один або два факти. Ті бісові пігулки від високого тиску належали йому. Він міг без жодних проблем скористатися ними.
— Це було б надто очевидно, чи не так? — заперечила міс Марпл.
— Я не переконаний, — сказав містер Рейфаєл. — Зрештою, головне було в тому, щоб зробити свою справу швидко, а в Ґреґа пігулки були напохваті. У злочинця не було часу на те, щоб шукати пігулки в когось іншого. Припустімо, що це все-таки Ґреґ. Ну гаразд. Якщо він хотів прибрати свою любу дружину Лакі (то була б добра робота, й у цьому випадку я цілком на його боці), то я не бачу його мотиву. Судячи з усього, він багатий. Успадкував купу грошей від першої дружини. Можливо, він і справді її вколошкав. Але з цим покінчено, і він вийшов сухим із води. Але Лакі — вбога родичка його першої дружини. Грошей у неї нема, і якби він хотів прибрати її з дороги, то тільки для того, щоб одружитися з кимось іще. Ви не чули ніяких пліток на цю тему?
Міс Марпл похитала головою.
— Ні, не чула. Щоправда, він… е… е… надто галантний у своєму ставленні до всіх жінок.
— Як ви старомодно висловлюєтеся! — сказав містер Рейфаєл. — Він, звичайно, поводиться з жінками, як жеребець, але для нас цього не досить. Нам треба чогось більшого. Тож перейдімо до Едварда Гілінґдона. Ось це справді темна коняка, якщо такі бувають.
— Він мені не здається щасливою людиною, — сказала міс Марпл.
Містер Рейфаєл подивився на неї замисленим поглядом.
— А ви вважаєте, убивця має бути щасливою людиною?
Міс Марпл кахикнула.
— Мій досвід підказує мені, що так.
— Я не думаю, що досвід у вас такий великий, — сказав містер Рейфаєл.
Міс Марпл могла б довести йому, що він помиляється в цьому своєму припущенні. Але вона не стала з ним сперечатися. Джентльмени, вона знала, не люблять, коли їм указують на очевидні факти.
— Мені Гілінґдон навіть подобається, — сказав містер Рейфаєл. — У мене враження, що між ним і його дружиною відбувається щось дуже дивне. Ви це помітили?
— О, так, — сказала міс Марпл. — Я це помітила. На людях вони поводяться досконало, звичайно, але цього слід було сподіватися.
— Ви, певно, знаєте про таких людей більше, ніж я, — сказав містер Рейфаєл. — Отже, вони ні в чому не порушують правил доброго смаку, та все одно існує ймовірність того, що з якихось суто джентльменських міркувань Едвард Гілінґдон розглядає можливість прибрати зі своєї дороги Евелін Гілінґдон. Ви зі мною згодні?
— Якщо так, — сказала міс Марпл, — то повинна існувати інша жінка.
Вона похитала головою з невдоволеним виглядом.
— Я не можу позбутися відчуття, — я справді не можу його позбутися, — що все далеко не так просто, як може здатися.
— Ну а кого ми розглянемо наступним — Джексона? Мене ми виключимо з розгляду.
Міс Марпл уперше усміхнулася.
— А чому ми маємо виключати вас, містере Рейфаєл?
— Бо якщо ви хочете обговорювати мою кандидатуру на роль убивці, то повинні обговорювати її з кимось іншим, а не зі мною. Говорячи на цю тему зі мною, ви лише марнуєте час. А проте я вас запитую, хіба не логічно виключити мене з розгляду? Адже я цілком безпорадний, мене витягують із ліжка, мов манекен, одягають, возять у кріслі на коліщатах, виводять на прогулянку, підтримуючи під обидві руки. Який шанс я маю піти й когось уколошкати?
— Не менший шанс, аніж будь-хто, — бадьорим голосом сказала міс Марпл.
— І як ви це собі уявляєте?
— Думаю, ви погодитеся, що мізки у вас є?
— Звісно, вони в мене є, — підтвердив містер Рейфаєл. — І в значно більшій кількості, аніж у будь-кого в цій спільноті, я сказав би.
— А якщо ви маєте мізки, — розвивала свої міркування міс Марпл, — то вони допоможуть вам подолати ті фізичні труднощі, які перешкоджають вам бути вбивцею.
— Це було б не так легко!
— Авжеж, — погодилася міс Марпл. — Це було б не так легко. Але я думаю, містере Рейфаєл, що ви отримали б від цього втіху.
Містер Рейфаєл досить довго дивився на неї, а потім раптом зареготав.
— А ви нахабна бабуся! — сказав він. — Анітрохи не схожа на ту пухнасту стару леді, якою ви здаєтеся, чи не так? То ви справді думаєте, що я вбивця?
— Ні, — сказала міс Марпл. — Я так не думаю.
— А чому?
— Саме тому, що ви маєте мізки. А маючи мізки, ви можете добути більшість речей, які вам треба, не вдаючись до вбивства. Убивство — це для дурнів.
— І зрештою, кого я мав би вбивати, нехай мені біс?
— Це дуже цікаве запитання, — сказала міс Марпл. — Я ще не мала втіхи достатньо поговорити з вами, щоб розвинути відповідну теорію.
Усмішка містера Рейфаєла стала ще ширшою.
— Розмови з вами можуть бути небезпечними, — сказав він.
— Розмови завжди небезпечні, якщо вам є що приховувати, — сказала міс Марпл.
— Можливо, ви й маєте слушність. Повернімося до Джексона. Що ви думаєте про Джексона?
— Мені важко щось сказати про нього. Я, по суті, не мала жодної нагоди поговорити з ним.
— Отже, щодо нього ви не маєте якоїсь певної думки?
— Він трохи мені нагадує, — замислено промовила міс Марпл, — одного молодика, що працює клерком в одній із міських контор неподалік від того села, у якому я живу, Джонаса Парі.
— І що ви можете про нього сказати? — запитав містер Рейфаєл і замовк, чекаючи відповіді.
— Він не заслуговував на похвалу.
— Джексон теж не надто заслуговує на похвалу. А проте мене він задовольняє. Він першокласний фахівець у своїй галузі й не протестує, коли я на нього сварюся. Він знає, що одержує від мене дуже високу платню, а тому мириться з усіма незручностями служіння мені. Я б не поклався на нього там, де потрібна довіра, але довіряти йому я не маю потреби. Можливо, його минуле бездоганне, можливо — ні. Його рекомендаційні листи були в повному порядку,