Труна з Гонконгу - Джеймс Хедлі Чейз

хід, а тоді двигун заглух. Судно повільно придрейфувало до плоту. Високий засмаглий чоловік, одягнений у блакитно-білу сорочку, мокру від поту, та білі шорти, дружньо всміхався Стеллі. Його вродливе обличчя було трохи затовстим від хорошого життя, а сітка дрібних судинок, добре замаскованих чудовою засмагою, підказали мені, що він любить напої вищого сорту.

— Я вирішив забрати тебе. Уже час обідати, — він запитально поглянув на мене. — Хто твій приятель?

— Це Нельсон Раян. Він був знайомий із Германом Джефферсоном, — сказала Стелла й поглянула на мене. — Це мій брат Гаррі.

Ми кивнули один одному.

— Ви знали Германа? — запитав Гаррі. — Плануєте залишитись тут на деякий час?

— Не більше, ніж на тиждень, на жаль, — відповів я.

— Ну, якщо у вас немає ніяких кращих планів на сьогоднішній вечір, то, може, прийдете до нас і повечеряєте разом із нами? Я заберу вас човном. Це єдиний спосіб потрапити до нас. То як, погоджуєтесь?

— Що ж, звісно, я буду радий, та не хочу завдавати вам клопоту тим, аби ви забирали мене.

— Та це дрібниці. Чекайте на пляжі о восьмій. Я буду там, а після вечері ми вийдемо на човні в море. Вночі у цьому човні дивовижно, — він подивився на Стеллу: — То ти їдеш?

— Спершу відвези мене назад на пляж. Я залишила там свій капелюшок, — вона ступила у човен. Я не міг відірвати погляду від її стрункої засмаглої спини, коли вона сідала у човен. Раптом Стелла поглянула через плече, зловила мій позирк і всміхнулася. Так, наче знала, що відбувається у моїй голові.

— До зустрічі сьогодні ввечері, — сказала вона і, махнувши рукою, сіла біля брата. Тоді кивнула мені, і човен із ревом поплив через бухту в бік пляжу.

Роздумуючи, я закурив сигарету й опустив ноги у воду. Просидів там наступні півгодини, поки моє тіло вбирало сонце, а тоді, відчувши голод, ковзнув у воду й поплив до берега.

Я прийшов на пляж о восьмій годині, і після кількох хвилин очікування побачив швидкохідний катер, що виплив із темряви. Керував ним міцно збудований китаєць, який допоміг мені зійти на борт, так ніби я був калікою, роблячи різкі маленькі поклони та міцно схопивши мене за руку. Гортанною англійською він пояснив, що містер Енрайт не зміг приїхати і просить у мене вибачення.

Катер був дуже швидким, і за якихось п'ять хвилин ми прибули у маленьку гавань нижче вілли Лін Фена.

Підйом сходами дався мені важко, і я добрався до тераси, трохи захекавшись.

Стелла, одягнута у білу вечірню сукню з достатньо глибоким вирізом, аби привідкрити її груди, лежала на бамбуковому шезлонзі, в руках у неї був хайбол — віскі з льодом та содовою у високому келихові, а в роті сигарета. Молодий слуга-китаєць очікувально стояв у сутінках. Гаррі Енрайта десь не було.

— А от і ви... — сказала Стелла, махнувши у мій бік хайболом. — Що будете пити?

Я відповів, що віскі із содовою, і слуга-китаєць швидко приніс напій.

— Гаррі буде тут за мить. Сядьте так, щоб я могла вас бачити.

Відразу ж за терасою я уздрів велику вітальню. Кімната була розкішно умебльована в китайському стилі з масивними лакованими шафами, червоним шовком на стінах і великим чорним столом, інкрустованим перламутром, на якому вже було накрито на вечерю.

— Гарно тут у вас... — мовив я.

— Так... гарно. Нам дуже пощастило отримати цю віллу. Ми тут лише кілька тижнів... раніше у нас було житло в Цзюлуні. Але це місце подобається нам значно більше.

А хто мешкав тут до вас? — запитав я.

— Гадаю, що ніхто. Власник лише недавно вирішив здавати її в оренду. Він тепер мешкає в Макао.

На терасу вийшов Гаррі Енрайт. Ми потисли руки, і він сів навпроти мене.

Слуга-китаєць приготував хайбол і для нього.

Після звичної ввічливої балачки про краєвид і віллу Гаррі запитав:

— Ви тут у робочій поїздці?

— Проводжу тут відпустку. Випала нагода десь відпочити тиждень, і я не міг не піддатися спокусі приїхати сюди.

— Цілком вас розумію, — він по-дружньому вивчав мене. — Я страшенно захоплююся Гонконгом. Стелла розповідала мені, що ви — із Пасадена-сіті. Ви були добре знайомі з Германом Джефферсоном?

— Я краще знаю його батька. Старий хвилюється через Германа. Він попросив порозпитувати тут про його сина, коли почув, що я вирушаю сюди.

Енрайт видавався зацікавленим цим.

— Справді? А що саме він хотів довідатись?

— Ну, Герман жив тут уже п'ять років. Він рідко писав додому. Батько не мав жодного уявлення про те, чим займається син. Старий був неабияк вражений, коли Герман написав йому, що одружився з азіаткою.

Кивнувши, Енрайт поглянув на Стеллу.

— Ще б пак. Навіть не сумніваюся, що він був вражений.

— Гадаю, старий почувається погано через те, що не зробив більшого для свого сина, поки той був живий. Вам відомо, як Герман заробляв на прожиття?

— Не думаю, що він узагалі що-небудь робив, — повільно сказав Енрайт. — Він був трохи загадковий. Мені Герман подобався, але він був не з тих, котрих усі люблять, — він усміхнувся у бік Стелли. — Вона його терпіти не могла.

Стелла нетерпляче ворухнулася.

— Не перебільшуй, — кинула вона. — Визнаю, що Герман мені був не до вподоби. Він вважав, що кожна жінка повинна закохатись у нього... Я таких чоловіків не люблю.

Енрайт засміявся.

— Що ж, ти у нього не закохалася, — підтвердив він, і я вловив у його голосі глузливу нотку. — А мені він подобався.

— Отже, ти аморальний, — сказала його сестра. — Тобі подобається кожен, хто тебе розважає.

Розмову перервав слуга-китаєць, оголосивши, що вечеря готова. Ми пішли до вітальні.

Я із задоволенням поїдав подані китайські страви. Ми невимушено розмовляли. Енрайт був надзвичайно веселий, але я зауважив, що Стелла видавалася замисленою, так наче лише наполовину слухала нашу розмову.

Коли ми закінчили вечеряти, вона раптом запитала:

— Містере Раян, хто сказав вам, що Герман орендував цю віллу?

— Одна китаянка, — відповів я. — Зустрів її в готелі «Небесна імперія», у якому мешкав Джефферсон. Це вона мені сказала.

— Цікаво, навіщо? — додала Стелла, насупивши брови. — Що за безглуздя таке говорити?

Я знизав плечима.

— Можливо, вона просто обманювала мене, — припустив