Не кохай мене - Ольга Джокер

За розмовами минає багато часу, на вулиці вечоріє. Я дивлюся на годинник, що висить на стіні, і думаю про те, що незабаром повинен повернутися Яр. Він обіцяв замовити піцу та провести вечір разом. Удвох. Я часто ловлю себе на думці, що ми з ним багато в чому схожі. У нас збігаються смаки на музику, спорт та фільми. Ось тільки для нього я, як і раніше, сестра його друга. Несамостійна та маленька.

- Сонь, ти з нами? - Запитує Ніка. – Чи тебе не відпустять?

- Що ж вона якась рабиня? – обурюється Женя. – Нормальний чоловік ніколи не обмежуватиме свободу своєї дружини.

- Гей, ви про що? — включаюся у розмову. - Все пропустила!

- Ми хочемо поїхати до «Парусу». Сьогодні там грає дико-популярний діджей Громов.

- Ох, треба ж! - захоплено вимовляю я. — Ще минулого року мріяла потрапити на його виступ, та через поїздку на змагання не змогла.

- Ну, то давай же! – підбиває Ніка. - Як в старі добрі часи!

- Клянуся, що не питиму! – скидає руки нагору Женя. – І відвезу тебе додому, коли захочеш.

Я недовго сумніваюся, бо справді хочу поїхати. Зрозуміти, що все ще жива, дихаю, відчуваю. Можу.

Розплачуюся за замовлення і, притримуючи Женю за руку, я виходжу з кав'ярні.

Сидячи в машині, дістаю телефон і відкриваю наше листування з Яром. Спілкування прямо-таки «блищить» емоціями!

Від мене: «Купи, будь ласка, хліб». Від Яра коротке: Ок.

Або ж від нього: «Я затримаюся». І від мене: «Гаразд. Не чекаю».

- Може, не будеш його попереджати? - Пошепки пропонує Женя, зупинившись на світлофорі і кинувши короткий погляд на екран мого телефону. – Нехай хоч трохи відчує себе у твоїй шкурі.

Коротко кивнувши, я ховаю телефон у сумку. Подруга має рацію. Я попереджу, але не так скоро. Неначе не думала про нього весь свій день.

У клубі багато людей, але для нас є столик на першому поверсі. Гучно гуркотить музика, я зустрічаю колишніх друзів та знайомих. Всі роблять вигляд, що раді мене бачити, ось тільки жоден з них жодного разу не навідався до мене в лікарні або хоча б просто не дізнався, як мої справи за минулі три місяці. Саме в такі моменти мені хочеться втерти всім ніс. Стати колишньою і довести, що я ще чогось стою!

Попиваючи мохіто, я спокійно відкидаюся на спинку дивана і говорю з подругами. Доки в поле мого зору не потрапляє знайомий чоловічий силует. Та ну! Не може такого бути! Він же... старий для клубів!

Я закашлююся, коли чоловік повертається у профіль. Прямий ніс з ледь помітною горбинкою, тонкі стиснуті губи і білий шрам від скроні до рота. Сергій Іванович. Мій реабілітолог. Кого-кого, а його я точно не очікувала тут побачити!