ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
«У грудні сюди прибули перші кораблі. І наш Іван уперше побачив справжніх росіян. І написав нам листа. І довго не зважувався відіслати. Все просто й точно. А потім, мабуть, поліцейські сказали про безпалого коло нашого посольства. Глебб його вичислив, як і я, і знищив. А тепер лише він один, Джон Глебб, може ткнути пальцем у фотографію того чоловіка, якого вербував».
… Коли Славін зупинив «фіат» коло маленького полінезійського ресторанчика — столики винесли на берег, під широкими плетеними зонтами тінь, — Пол Дік вивалився перший, зразу ж вкрившись потом.
— Зачекайте, — сказав Славін, — оберніться й полюбуйтесь на «Мерседес», який мене пасе. І запам'ятайте номер — він унікальний, такого немає в каталогах тутешньої автоінспекції.
— Годі, Віт, — Пол Дік назвав нарешті Славіна на ім'я. — Не можна бути таким недовірливим.
— До міста нас поведе голубий «форд», і я раджу вам зі мною не сперечатися, бо ставка буде вдвічі більша за ту, яку я виграв сьогодні вранці.
— Виходить, і Глебб — звідти? — зітхнув Пол.
— Я вам це сказав?
— Не думайте, що я старий ідіот, гаразд?
Константинов
Генерал Федоров передав папку з документами Константинову[4]. Той уважно переглянув колонки цифр і сказав замислено:
— У нас теж нема нічого нового. Нічого цікавого, хіба що Вінтер несподівано вирішила поїхати на тиждень у Піцунду…
— Відпустка?
— Ні. За власний рахунок.
— Це у них в інституті практикується?
— З'ясуємо.
— Можна зразу?
— Якщо дозволите подзвонити Проскуріну.
— Мені можна? — всміхнувся Петро Георгійович. — Чи він виконує накази тільки безпосереднього керівника?
Через десять хвилин Проскурін доповів, що в тому інституті, де працює Вінтер, старшим науковим співробітникам часто дають відпустки за власний рахунок. Повідомив він також, що Шаргін вилетів сьогодні до Одеси, але не відпочивати, а його відрядило об'єднання, щоб на місці перевірив, як завантажують судна, котрі йдуть до Нагонії.
— Ну що ж, — сказав Федоров. — Підведемо підсумки. Перше: Парамонов відпав, він — чистий.
— Я називав би його номером «два», Петре Георгійовичу. Номером «один» я все ж позначив би Івана Бєлова, цього самого Айвена Белью. Новоросійське управління опитало моряків — у грудні на Луїсбург часто ходили судна з Новоросійська, — пояснив Константинов, — двоє з тих, кого опитали, були в «макдоналдсі» в грудні і пам'ятають Белью — він співав їм «Рушничок» і «Полюшко-поле». Він питав, чи можна підпливти до пароплава й залізти по шторм-трапу, а там, казав, «мені все одно, хай судять і садять».
— Скільки йому було років у час війни?
— Вісімнадцять. Пішов з німцями. Славін повідомляє — «хрещений».
— Отже, агент працює в Москві — всі наші сподівання на провокацію, на передачі в порожнечу відкидаються остаточно?
— На жаль.
— Шаргін чи Вінтер?
— Всі інші якось не вкладаються в схему підозри.
— А скільки цих інших?
— Усі, хто зв'язаний з вузлом Нагонії. Шість чоловік.
— І ви хочете просити санкцію на їх перевірку?
— У мене нема підстав просити такої санкції. Ви перший мене не зрозумієте.
— Яке чудове єзуїтство закладене в формулюванні — «нас не зрозуміють», правда?
— І все ж я просив би вас санкціонувати роботу по Вінтер і Шаргіну. Що стосується Зотова, то наш Славін мав сьогодні надіслати телеграму, я ждатиму, гадаю, до півночі надійде.
— Ждіть дома.
— Я ждатиму й працюватиму, Петре Георгійовичу. Мені підібрали матеріали про скандал з Глеббом — це, здається, та ниточка, за яку можна вхопитись, а потім за неї смикнути.
— Добре. До години я не спатиму, дзвоніть, коли щось важливе.
— До Шаргіна вилетить Гмиря, нехай він погляне на нього на місці. А я, мабуть, післязавтра — якщо погодитесь — вилечу в Піцунду, до Вінтер.
— У Піцунду, кажете? — Петро Георгійович спохмурнів, якусь мить сидів непорушно, потім узяв одну з папок, що лежали акуратно складені на столі, переглянув папери, витяг аркуш і подав Константинову: — Добре, що згадав.
У документі повідомлялося, що прес-аташе американського посольства Лунс, виявлений контррозвідкою працівник ЦРУ, вилітає в Піцунду — того ж дня і тим же рейсом, що й Ольга Вінтер.
— Ну що ж, — сказав Константинов, повертаючи документ, — по-моєму, тепер все ясно. Гмиря міг би подякувати мені за хороший вояж в Одесу, покупався б і загорів, робити йому там нема чого.
— Ні, не згоден.
— Думаєте, варто поглянути?
— Звичайно. І з прес-аташе пошліть когось. Але чому Лунс і Вінтер в одному літаку? Не бережуть агента — якщо вона їхній агент? Чи це просто збіг?
Квиток на ім'я Ольги Вінтер справді продавали на той самий рейс, яким летів Лунс. Але в літаку її не було, квитка ніхто не здавав, і в Піцунді вона не з'являлася — ні наступного дня, ні пізніше. Дома телефон не відповідав, хоч дзвонили через кожні дві години.
Константинов запитав Проскуріна:
— На роботу до неї дзвонили?
— Ми не хотіли тривожити зайвими запитаннями. В неї товаришів багато, з усіма підтримує добрі стосунки, може здогадатись, що нею цікавляться…
— А в батька?
— Там її нема. — Проскурін хмикнув. — Співробітники сказали, що «фізичної наявності не зафіксовано».
— В домі, де вона живе, розпитували про неї?
— Ніхто нічого не знає, квартира замкнена.
— Словом, Вінтер ви загубили?
— Можна сказати й так.
— А як скажете інакше?
— Та, мабуть, інакше й не скажеш.
— Зорієнтуйте ваших людей: Вінтер розшукувати треба дуже ретельно. Це правильно — тривожити її надмірною зацікавленістю не слід; а от знайти — конче потрібно, і негайно! Подивимося, з ким вона товаришувала; ви ж говорили, що в «сумі прикмет» Вінтер особливо виділяється її товариськість… Кому з її дуже близьких знайомих, давніх знайомих, можна вірити?
— Як це розуміти?
— Добре спитали, — зауважив Константинов. — Вірити ми повинні всім. А я думаю зараз про таку людину, яка нікому не скаже жодного слова про розмову з нами.
— Доктор Раїса Ісмаїлівна Ніязметова, це її найближча приятелька, але в неї немає телефону, і на роботу вона не ходить — хвора, ми вже з'ясували.
— Нехай з нею поговорять ваші люди. Обережно й дуже тактовно.
ПОШУК — III
… Писав Константинов чітко й швидко. Але він вважав за краще — а найбільше в останні роки — не писати, а зразу друкувати на портативній машинці, бо слово надруковано неабияк різниться від слова написаного. А коли Константинов підготував свою дисертацію до видання
