ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
— Що це?
— Не прикидайтеся дурником, я ж програв вам, ви краще за мене відчули Джона — він справді спитав мене про вас, як ви й передбачали. Скажіть, що ви знаєте про Белью?
— Нічого. Я можу лише припускати. Мабуть, Белью наймав кімнату десь коло вокзалу…
— Коло порту. Але там теж гамірно, крани під вікном працюють вдень і вночі. Далі?
— Мабуть, у кімнаті в нього були російські книжки…
— Українські. Й листівки, багато давніх листівок…
— На столі лежав сухий сир і півбатона, так?
— Сир був дуже черствий, батона не було, крекер. Ви що, були в його кімнаті?
— Коли б я там був, Пол, мене вже допитували б. Як його вбили? З безшумного пістолета?
— Ні. В нього жахнули з портового крана, із снайперської гвинтівки, через вікно. Він, між іншим, вишивав, у нього там серветок повно, скатерок, доріжок. Півники та курочки. Скажіть, що ви про нього знаєте? Ви ж не просто так почали розшукувати його, Іване…
— Які були в нього книжки, Пол?
— Я забув… Ні, я записав, звичайно, в блокнот, але блокнот мій у номері… Вірші. В основному вірші.
— Комірчина, крани під вікном, — серветки з півниками й вірші…
— Ви дуже добре класифікуєте факти. Колись у вас цього не було — з Нюрнберга ви гнали чисту інформацію. З роками у вас 8'явилася чудова свавільність, ви безстрашно організовуєте окремі факти в думку.
— Можу зазнатись. Поліції було багато?
— Дві машини.
— Преса?
— Їх пустили пізніше, коли закінчився обшук.
— Що шукали?
— Чорт їх знає. Натякали, що він ваш агент.
— Натякати можна дівці, а в такому ділі потрібні докази.
— А що, хіба їх не можна зробити?
— Яка потреба?
— Потреба є: жив коло порту, там ідуть ваші судна до Нагонії, тут зараз починається кампанія проти цього, ну, а Белью у бінокль підглядав і подавав сигнали.
Славін засміявся.
— А що? — вів далі Пол. — Головне кинути дохлу кішку, нехай її підбирають інші; винуватий завжди той, кого змішали з грязюкою — йому ж самому відмиватися, зрештою.
У «макдоналдсі» коло порту, за два блоки від того третьорядного готелю, де жив Белью, стояла задуха. Славіна здивувало, що тут було так багато мух: сині, здоровенні, вони літали повільно, немов навантажені «юнкерси», і так само нудно, пронизливо дзижчали.
— Вип'ємо кави, — запропонував Славін, — а обідати поїдемо кудись на свіже повітря, гаразд?
— Ні, справді, ви знали цього Белью, він ваш шпигун, Іване?
— Пол, у нас нема потреби тримати тут шпигуна, слово честі. Ми відверто сказали, якщо в Нагонію почнуть вторгатися, ми будемо допомагати Грісо всіма засобами, які маємо в своєму розпорядженні. Карти відкриті, таємниць нема; взагалі тепер у світі мало таємниць, все можна вичислити, тільки треба поміркувати добряче.
— У такому разі, вичисліть мого президента. Його курс.
— А ви маєте свою власну думку про нього?
— Маю. Він надто щирий, а ця риса згубна для лідера, який мусить бути гнучким, Іване.
— Коли так, то я можу спати спокійно. Але, по-моєму, все йде інакше. Ваш воєнний бізнес дає на передвиборну кампанію немало грошей, а він престижна людина і тому зобов'язаний розрахуватися з кредиторами. Як? Тільки воєнна промисловість може зразу принести віддачу: штовхни у виробництво нейтронну бомбу — ось тобі десять мільярдів реалізовано, ось тобі борг погашено. Та не дали йому запустити в серію нейтронну бомбу — дуже небезпечно, розсудливі американські політики — проти; вони, як і ми, розуміють, що наші народи, хоч як їм перешкоджають, все одно дружитимуть — це реальна історична перспектива, ми в неї віримо. Коли не вийшло з бомбою, ваш шеф спробував удатися до мирних галузей промисловості, щоб одержати гроші від них і повернути борг воєнно-промисловому комплексу, і — таким чином — зберегти хорошу міну при поганій грі. І він погодився на мирні переговори. Але його, як ми знаємо, не в усьому підтримує конгрес. І він опинився між двох вогнів. А вибір робити треба, життя примусить, самі ж американці вимагатимуть цього.
Схоже на це, але правда все-таки моя, а не ваша, тому що можна було б знайти третій шлях, хитромудрий, а він цього не може собі дозволити…
Негр, який наливав каву в картонні стаканчики, сказав Полу:
— А я вас бачив сьогодні, сер.
— А я тебе не бачив.
— І ви мене бачили, сер. Ви виходили з квартири, де вбили Івана.
— Кого?! — Пол здивувався. — Якого Івана?!
— Белью. Його справжнє ім'я Іван, він змушений був називатися Айвеном. Він же росіянин.
— Я теж росіянин, — сказав Славін.
— О, пробачте, сер, я ніяк не міг подумати, що ви росіянин, я думав, ви англієць…
Славін вийняв пачку «Яви», взяв сигарету, але прикурювати не став — він взагалі не курив, інколи смоктав сигарету, та й то зрідка.
— Послухайте, а чому він тут жив? Звідки росіянин у Луїсбурзі? Він нічого вам не розповідав про це?
— Ні. Він тільки співав, коли був дуже п'яний.
— Він завжди багато пив?
— Ні… Він страшенно став напиватися, коли сюди почали заходити російські кораблі. Ваші матроси часто п'ють у мене пиво. Белью завжди сидів он у тому темному кутку й дивився на них, а після того як вони йшли звідси, починав пити, а вже потім співав свої пісні. Але його не били, ні, йому дозволяли співати, його виганяли лише тоді, коли він блював…
— Йому дозволяли співати, — повторив Пол Дік, — це дуже гуманно, що йому дозволяли співати, це вам запишуть на небесах. Дайте-но мені віскі з льодом.
— У нас іспанське віскі, сер, віскі «Дік», ваші люди не п'ють його.
— Мої люди — кретини, навіщо звертати на них увагу. Ви їм не кажіть, що це «Дік», наливайте сміливо й ставте під ніс, тільки стукайте денцем склянки так, щоб трохи віскі виплеснулось.
— Спасибі за пораду, сер, я спробую. Може, хочете зіграти в більярд? У нас непоганий стіл, та й кулі важкі.
— Скажіть, — спитав Славін, — хоч раз цей самий Белью співав при російських матросах?
— Так, одного разу співав, сер, і дуже плакав, коли співав, і вони подарували йому поштові листівки…
— Коли це було?
— По-моєму, в грудні, сер, але точно не пригадую. Я тільки пам'ятаю, що він потім ходив якийсь переляканий, ніби чогось щодня ждав.
Славін поклав перед барменом листівки:
— Візьміть на згадку, тільки не дозволяйте, щоб вас убивали із снайперської рушниці.
— Спасибі за подарунок, сер, але я краще відмовлюсь
