В обіймах привида - Анні Флейм

Відкидаю голову назад та втомлено заплющую очі. 

Які ще можуть бути варіанти? Поховати тіло і заявити, що повірений кудись вийшов та не повернувся? Дуже смішно. Перша-ліпша магічна перевірка викриє мою брехню, і тоді я однозначно буду винною якщо не у вбивстві, то у приховуванні… наслідків нещасного випадку. І це вже без огляду на те, що своїми силами я навряд чи зможу впоратись з похованням — доведеться просити допомоги, а це… Ризиковано.

Отже, другий варіант хоч і існує, але настільки безнадійний, що вибору насправді не залишається.

Здається, під цю невтішну думку я таки примудряюсь заснути прямо у ванні. Бо коли прокидаюсь — вода в ній геть холодна. Навіть крижинки плавають.

Стукочучи зубами, мало не вистрибую з ванни — і звідки тільки сили взялися — та поспіхом завертаюсь у великий пухнастий рушник. Мало мені для майбутньої застуди стирчання майже оголеною у відкритому вікні, так тепер ще й це…

Запізніла думка, що вода мало не замерзла через присутність привида змушує мене поспіхом роззирнутися навкруги. Дзеркало, що висить у цій кімнаті, його не показує. Тож, якщо й був — або ховається, або вже пішов.

Обтершись рушником, я одягаюсь. 

Від думки, що зараз, повернувшись до спальні, мені знову доведеться дивитись на мертвого Себара, ноги починають тремтіти.

Як же я не хочу знову проходити через принизливе порпання у власних мізках, коли всі потаємні думки стають відомими комусь сторонньому. Не хочу!

Але діватись нема куди, і я повертаюсь до спальні. А там — ледве встигаю осісти в крісло, тому що ноги таки підкошуються. 

Тіла на підлозі немає.