Шовкопряд - Джоан Роулінг

Він навіть не знав, нащо це читає — хіба що з цікавості.

У похмурому і дратівливому настрої Страйк пішов у душ, жалкуючи, що не зможе провести вечір удома, й ірраціонально відчуваючи, що якби він не дозволив собі відірватися на сороміцький кошмарний світ «Бомбікса Морі», «Арсенал» виграв би.

15

I tell you ’tis not modish to know relations in town.

William Congreve, The Way of the World[20]

— Ну що? Як тобі «Бомбікс Морі»? — спитала Ніна, коли вони від’їхали від її квартири на таксі, яке Страйк заледве міг собі дозволити. Якби не Ніна, Страйк поїхав би до Бромлі й назад громадським транспортом, хай навіть це було б довго і незручно.

— Породження хворого розуму,— відповів Страйк. Ніна засміялася.

— То ти не читав інших книжок Оуена; вони майже такі самі жахливі. Мушу визнати, однак, що від цієї взагалі тягне блювати. Що там гнилий орган Денієла?

— Я до туди ще не дочитав; чекаю не дочекаюся.

Під учорашнім теплим вовняним пальтом на Ніні була тісна чорна сукня на бретелях, яку Страйк добре роздивився, коли вона запросила його зайти до свого помешкання в Сент-Джонс-Вуді, поки складала сумочку та ключі. Також Ніна, побачивши, що Страйк прийшов з порожніми руками, взяла на кухні пляшку вина. Розумна і красива дівчина, але ця готовність зустрітися з ним одразу після першого знайомства, та ще й у суботу ввечері, натякала чи то на нерозсудливість, чи то на відчайдушну потребу кохання.

Страйк знову питав себе, яку це гру він затіяв; таксі везло їх геть від серця Лондона до околиць, де мешканці самі були власниками осель, до просторих будинків з кавоварками й широкоекранними телевізорами, до всього, чого Страйк ніколи не мав і що, на думку його стривоженої сестри, мало би бути його заповітною мрією.

Дуже в дусі Люсі було влаштувати його святкову вечерю у себе вдома. Люсі бракувало яскравої уяви, і хоча вдома вона часто здавалася геть знервованою, принади своєї оселі вона цінувала високо. Дуже в її стилі було запропонувати святкування, якого Страйк не хотів, і цього небажання вона не розуміла. У світі Люсі дні народження неодмінно святкують, про них ніколи не забувають: мають бути торт зі свічками, листівки, подарунки; слід відзначати плин часу, підтримувати порядок, додержуватися традиції.

Таксі везло їх тунелем Блекволл під Темзою до південного Лондона, і Страйк визнав для себе, що на сімейну вечірку він везе Ніну як декларацію незгоди. Попри традиційну пляшку вина в неї на колінах, Ніна була мов напнута струна — готова до ризику, до пригод. Вона мешкала сама і говорила про книжки, а не про немовлят; коротко кажучи, вона була зовсім не в дусі Люсі.

Майже за годину по тому, як Страйк виїхав з Денмарк-стріт, його гаманець полегшав на п’ятдесят фунтів, а сам він допоміг Ніні вийти з таксі в зимну темряву, яка оповивала вулицю Люсі, й повів її доріжкою під великим магнолієвим деревом, що височіло над садком. Перш ніж подзвонити в двері, Страйк не дуже охоче сказав:

— Я, мабуть, маю тобі пояснити: це святкування дня народження. Мого.

— Ой, треба було сказати раніше! Вітаю з днем...

— Він не сьогодні,— сказав Страйк.— Не варто.

І натиснув дзвінок.

Усередину їх впустив Грег, Страйків зять. Почалися рукостискання і перебільшена радість від Ніниного приходу. Радості, щоправда, не виказала Люсі, яка вибігла в коридор, стискаючи лопатку, мов меч, у фартуху поверх святкового вбрання.

— Ти не попереджав, що когось приведеш! — просичала вона Страйкові на вухо, коли він нахилився поцілувати її у щоку. Люсі була маленька, білява, круглолиця; ніхто б не подумав, що вони родичі. Люсі народилася від зв’язку матері з іншим відомим музикантом. Рік був ритм-гітаристом, який, на відміну від Страйкового батька, підтримував з донькою дружні стосунки.

— Ти ж наче казала, щоб я привів гостю,— пробурмотів до сестри Страйк, поки Грег заводив Ніну у вітальню.

— Я спитала, чи приведеш,— сердито озвалася Люсі.— О Боже, це треба ставити ще... бідолашна Маргарита!..

— Яка ще Маргарита? — спитав Страйк, але Люсі вже побігла до їдальні з лопаткою напереваги, лишивши головного гостя самого в коридорі. Зітхнувши, Страйк пішов слідом за Грегом і Ніною у вітальню.

— Сюрприз! — сказав білявий лисіючий чоловік, підводячись із дивана; його дружина в окулярах усміхнулася до Страйка.

— Господи Боже! — тільки і мовив Страйк, з радістю поспішаючи потиснути простягнену руку. Нік та Ільза були одними з його найдавніших друзів; тільки в них перетиналися, щасливо пошлюблені, дві половини його дитинства — Лондон і Корнволл.— Мене не попередили, що ви теж прийдете!

— Ну, це ж і є суть сюрпризу, Оґі,— сказав Нік, поки Страйк цілував Ільзу.— Ти знайомий з Маргаритою?

— Ні,— сказав Страйк.— Не знайомий.

Ось чому Люсі питала, чи приведе він когось: то була жінка з тих, в одну з яких, за планом Люсі, він мав закохатися і жити довго й щасливо в будинку з магнолієвим деревом під вікнами. Маргарита була смаглява, з масною шкірою і похмурим обличчям; на ній була блискуча фіолетова сукня, придбана, вочевидь, коли вона була трошки худіша. Страйк був упевнений, що Маргарита розлучена. В цьому питанні він уже мав шосте чуття.

— Привіт,— сказала вона, поки Ніна в чорній сукні на бретелях теревенила з Грегом; у короткому слові була вся гіркота світу.

Отже, вечеряти сіли всімох. Страйк не бачився з друзями-цивільними, відколи вийшов у відставку через інвалідність. Навмисне важкий робочий графік стер різницю між буднями й вихідними, але тепер Страйк знову зрозумів, наскільки любить Ніка та Ільзу і наскільки краще було б, якби вони лише втрьох — без усіх інших — їли десь каррі.

— Звідки ви знайомі з Кормораном? — жадібно розпитувала їх Ніна.

— Я з ним ходила до школи в Корнволлі,— пояснила Ільза, через стіл усміхаючись до Страйка.— Тобто то ходила, то не ходила. Він то вчився в нас, то не вчився, так, Корме?

І за копченим лососем було повідано історію мозаїчного дитинства Страйка й Люсі — їхніх мандрів з матір’ю-кочівницею і постійних повернень до Сент-Моса, до тітки й дядька, які були їм за прийомних батьків у дитячі й підліткові роки.

— А потім мама