Шовкопряд - Джоан Роулінг
— Немає сумніву,— сказав Чард, перегортаючи (наскільки бачив Страйк, який був одним з найвищих чоловіків у приміщенні й стояв близько до сцени) останню сторінку промови,— що видавнича справа нині переживає період стрімких змін і нових випробувань, але одна істина лишається так само незмінною, як і століття тому: зміст — король. Ми можемо похвалитися найкращими авторами на світі, і «Ропер-Чард» і далі буде захоплювати, дивувати і розважати читача. І в цьому контексті,— (що це кульмінація промови, зрозуміло стало не з піднесеності, а з розслабленості тону Чарда, бо тортури для нього майже скінчилися),— я маю за честь і дуже радий повідомити вам, що цього тижня ми заручилися підтримкою таланту одного з найкращих авторів світу. Леді та джентльмени, вітайте — Майкл Фенкорт!
Натовп ахнув — ніби вітер пролетів. Якась жінка аж зойкнула. Десь у глибині приміщення почулися оплески і палахким вогнем покотилися до переднього краю. Страйк побачив, як відчинилися дальні двері, встиг помітити проблиск великої голови, а тоді Фенкорта оточили сповнені ентузіазму працівники. Лише за кілька хвилин Фенкорт зміг дістатися сцени і потиснув руку Чардові.
— О Боже мій,— повторювала, збуджено аплодуючи, Ніна.— О Боже!
Джері Вальдгрейв, який, подібно до Страйка, був на дві голови вищий за решту натовпу, що складався переважно з жінок, стояв майже навпроти них з іншого боку сцени. Він знову мав у руках повний келих, тож аплодувати не міг, і без усмішки підніс його до губ, дивлячись, як Фенкорт перед мікрофоном жестом закликає натовп до тиші.
— Дякую, Дене,— сказав Фенкорт.— Звісно, я й подумати не міг, що тут опинюся,— заявив він, і промову перервав вибух веселого сміху,— але відчуття таке, ніби я повернувся додому. Я писав для «Чарда», писав для «Ропера», і то були старі й добрі часи. Я був сердитим молодиком...— (тут багато хто запирхав),— а тепер я — сердитий старигань...— (ще більше сміху, і навіть Денієл Чард злегка усміхнувся),— і чекаю не дочекаюсь, як буду ремствувати для вас...— (тут демонстративно засміялися і Чард, і натовп; з усіх ніби тільки Страйку і Вальдгрейву смішно не було).— Я радий повернутися і зроблю все, щоб «Ропер-Чард» — як ти там сказав, Дене? — захоплював, дивував і розважав читача.
Натовп вибухнув оплесками; під спалахами камер чоловіки на сцені потиснули один одному руки.
— Півмільйона,— заявив п’яний біля Страйка,— і десять тисяч отримає вже сьогодні.
Фенкорт зійшов зі сцени просто перед Страйком. Його звично кислий вираз обличчя майже не змінився, коли письменника фотографували, та коли йому почали простягати руки, Фенкорт здавався щасливим. Любові публіки Майкл Фенкорт не цурався.
— Ого! — сказала Ніна до Страйка.— Ти можеш у це повірити?
Велика голова Фенкорта уже зникла в натовпі.
З’явилася пишна Джоанна Вальдгрейв, наміряючись проштовхатися до знаменитого автора. Поруч з нею раптом опинився батько; п’яним жестом він простягнув руку і схопив її за плече — досить-таки грубо.
— Йому є з ким поговорити, Джо, не займай його.
— Мама он уже біля нього, краще б її хапав!
Страйк бачив, як Джоанна побігла геть від батька, явно розлючена. Денієл Чард теж зник; Страйк подумав, що він, мабуть, утік, поки натовп був зайнятий Фенкортом.
— Ваш генеральний директор не любить публіки,— зауважив Страйк до Ніни.
— Кажуть, що нині він виступає набагато краще,— відповіла Ніна, яка все дивилася в бік Фенкорта.— Десять років тому він навіть очей від паперів не міг відірвати. Але бізнесмен з нього, знаєш, пронозливий. Свого не проґавить.
Усередині Страйка утома боролася з цікавістю.
— Ніно,— мовив він, відвівши супутницю вбік від людей, які юрмилися навколо Фенкорта; вона радо дозволила це,— а де, ти кажеш, рукопис «Бомбікса Морі»?
— У сейфі Джері,— відповіла вона.— На поверх нижче.
Вона пригубила шампанське; великі очі сяяли.
— Ти просиш про те, про що я подумала?
— В яку халепу ти за це можеш вскочити?
— У велику,— безтурботно озвалася Ніна.— Але перепустка в мене, а тут усі заклопотані, правда ж?
її батько, безжально подумав Страйк, королівський адвокат. Видавці двічі подумають, перш ніж її виганяти.
— Як гадаєш, ми можемо зробити копію?
— А зробімо! — відповіла вона і допила шампанське одним ковтком.
Ліфт був порожній, поверх — темний і безлюдний. Ніна відчинила відділ перепусткою і впевнено повела Страйка між темних моніторів комп’ютерів і безлюдних столів у бік великого окремого кабінету. Приміщення освітлювало тільки вічне сяйво Лондона за вікном і жовтогаряче блимання комп’ютерів, які стояли на сплячому режимі. Кабінет Вальдгрейва був неза-мкнений, але сейф, який стояв за книжковою шафою на коліщатах, відмикався за допомогою панелі. Ніна ввела код з чотирьох цифр. Дверцята відчинилися, і Страйк побачив усередині стос паперів.
— Ось він! — радісно оголосила Ніна.
— Говори тихше,— порадив Страйк.
Страйк стояв на чатах, поки Ніна робила для нього ксерокопію на апараті за дверима. Невпинне гудіння й шурхотіння дивно заколисувало. Ніхто не прийшов, ніхто нічого не бачив; за п’ятнадцять хвилин Ніна повернула рукопис у сейф і замкнула його.
— Тримай.
Вона передала Страйкові копію, яка трималася докупи на кількох гумках. Коли Страйк узяв стос, на кілька секунд Ніна притулилася до нього — п’яно хитнулася, просто собі зачепила його. Страйк мав якось їй віддячити, але він був розбитий утомою; його не принаджувала думка ні про те, щоб поїхати з нею до тієї квартири в Сент-Джонс-Вуді, ні про те, щоб запросити її до свого помешкання на Денмарк-стріт. Може, достатньою віддякою буде запросити її випити ще раз, скажімо, завтра ввечері?
І тут він згадав, що завтра йде на день народження до будинку сестри. Люсі казала, що можна прийти не самому.
— Не хочеш завтра сходити на нудну вечерю? — спитав він у Ніни.
Вона засміялася, явно потішена.
— А що там буде нудне?
— Та все. Якраз трохи розвієш атмосферу. Що думаєш?
— Та чому б і ні? — радо озвалася Ніна.
Запрошення виявилося ніби досить; Страйк відчув, як потреба в якомусь фізичному жесті відступає. Вони вийшли з темного відділу в товариському настрої; ксерокопію «Бомбікса Морі» Страйк сховав у пальто. Записавши адресу й телефон Ніни, Страйк усадовив її
