У пастці - Дік Френсіс

У ресторані нам пояснили, як пройти до галереї «Ярра Рівер Файн Артс», тобто до її філії в Аліс Спрінгз, іншою дорогою.

Вона містилася у бракованому торговельному пасажі, закритому для проїзду машин, в одній з кількох маленьких, але на вигляд багатих крамничок «Одяг». Ні в галереї, ні в інших крамничках світла не було. Наскільки видно було у тьмяному світлі єдиного вуличного ліхтаря, весь виставлений у вітрині товар складався з двох жовтогарячих пустельних краєвидів.

— Грубо, — сказав Джік, чия палітра теж не відзначалася пастельністю тонів.

— Уся галерея, — вів він далі, — мабуть, заповнена копіями Альберта Намахіри місцевого виробу. Туристи купують їх тоннами, на вагу.

Ми пішли пішки назад до мотелю, настроєні одне до одного більш по-товариському, ніж за весь час нашого перебування тут. Можливо, через те, що цей безмір пустелі довкола навівав на нас почуття миру. У кожному разі, коли я на прощання цілував Серу в щоку, то поцілунок уже символізував не просто мирний пакт, як уранці, а й якісь почуття на додачу.

За сніданком вона сказала:

— Ти не повіриш. Головна вулиця тут називається Тодд Стріт. І річка теж. Річка Тодд.

— Нічого не вдієш — слава, — зауважив я скромно. — Крім того, тут одинадцять художніх галерей.

— Вона познайомилася з буклетом місцевої Асоціації розвитку туризму, — пояснив Джік.

— А ще тут є китайська кухня, яка продає страви на винос.

Джік скривився:

— Уявіть собі лишень, що всього цього понакидувано в самісінькому центрі місцевої Сахари.

Удень і справді палило нестерпно. Диктор по радіо бадьорим голосом читав прогноз, де значилося, що опівдні температура сягне тридцяти дев'ятьох градусів, а це означало сто два градуси за старим напівзабутим Фаренгейтом. Ступити з прохолодного номера на розпечений сонцем балкон було ще приємно, але чимчикувати до галереї «Ярра Рівер» — менше навіть, ніж півмилі, — виявилось напрочуд виснажливим.

— Якби жити тут, то можна було б призвичаїтись, — сказав Джік. — Дяка богу, Сера захопила свій капелюшок.

Ми раз у раз пірнали в затінок крислатих дерев, а городяни навколо ходили собі простоволосими, ніби розжарений меч у небі був зведений не над ними. У галереї «Ярра Рівер» було затишно, працювали кондиціонери, а біля входу стояли стільці для випадкових відвідувачів.

Джік як наврочив: скільки сягало око, понаставлювано було добротних чистих акварелей, типових для школи Намахіри. Вони по-своєму гарні, але мені така манера не до вподоби. Я полюбляю непромальований контур, розмиті краї, активне притінювання, сугестивність, використання фактури і багатозначність. Треба віддати належне Намахірі як першому й найбільшому художникові-аборигену: зір у нього був гострий, як алмаз. Десь я ніби читав, що він намалював понад дві тисячі картин, і зрозуміло, Намахіра користувався безмежним авторитетом у своєму рідному місті. Тут одинадцять художніх галерей. Мекка для художників. Туристи купують картини тоннами. Як повідомляла меморіальна дошка на стіні, він помер у шпиталі в Аліс Спрінгз 8 серпня 1959 року.

Ми хвилин із п'ять блукали в галереї, перш ніж хто з'явився. Тоді раптом розсунулася завіса з довгих смужок пластика на дверях, що вели кудись униз, і нечутно з'явився доглядач галереї.

— Вам щось сподобалося? — поцікавився він.

У голосі чути було, наскільки знудили його туристи і сподівання, що ми швиденько заплатимо і заберемось геть. Доглядач був маленький, апатичний і блідий, він мав довге волосся і великі темні очі з важкими стомленими повіками. Він був десь нашого з Джіком віку, але не такий статурний.

— У вас є ще якісь картини? — запитав я.

Він зиркнув на наше вбрання. На нас із Джіком були штани й сорочки, в яких ми ходили на перегони: ні краватки, ні піджака; проте продавцеві картин це здалося все-таки надійнішим, ніж просто джинсовий костюм. Без видимого ентузіазму він відхилив завісу із смужок, запрошуючи нас увійти.

— Ходімте зі мною, — сказав він.

Внутрішнє приміщення було яскраво освітлене завдяки прозорому дахові, а стіни поспіль позавішувані десятками картин. Очі в нас розбіглися. На перший погляд нас оточувала неймовірна різнобарвність творів датського інтер'єрного малярства, французьких імпресіоністів і портретів Гейнсборо. Але за другим разом впадало в око, що хоча це й оригінальні олійні полотна, — всі вони не належали До першорозрядних творів. Такі картини звичайно продають з позначкою «зі школи…», бо самі художники й не підписували їх.

— У цій кімнаті — всі європейці, — пояснив доглядач галереї. У голосі все ще відчувалася нудьга. Подумки я зауважив, що він не австралієць. І не англієць. Може, американець. Важко вгадати.

— Чи є у вас картини з кіньми? — запитав я.

Він зміряв мене довгим і спокійним приязним поглядом.

— Так, є. Але протягом цього місяця ми виставляємо роботи австралійців і другорядних художників з Європи. — В його вимові було чутно ледь помітне пошелескування. — Але якщо ви хочете побачити картини з кіньми, то вони у нас поскладувані отам на полицях. — Він показав на ще одну завісу з пластикових смужок, що висіла навпроти першої. — Ви шукаєте щось конкретне?

Я промимрив прізвища кількох австралійців, чиї праці оглядав у Мельбурні, його позбавлені блиску очі, здавалося, проясніли.

— Авжеж, у нас дещо є з цих художників.

Він провів нас крізь наступну завісу до третьої і — як на наш погляд — найцікавішої кімнати. Як доглядач і обіцяв, півкімнати займали щільно позаставлювані два ряди полиць. У другій половині розташувалась контора, а також пакувальна й окантовувальна служби. Просто перед нами засклені двері вели до закуреного й ніби висушеного садка, але й тут світло падало тільки з прозорого даху.

Біля засклених дверей стояв мольберт, а на ньому — повернуте до нас тильним боком невеличке полотно. Різні прикмети непомильно свідчили, що над полотном недавно працювали і щойно перервали роботу.

— Пробуєте свої сили? — поцікавився Джік і підійшов, щоб поглянути.

Блідий доглядач галереї аж скинув рукою, ніби хотів зупинити Джіка, і тут раптом щось у виразі Джіка потягло мене до нього, наче магнітом.

— Гнідий кінь (поворот у три чверті), його елегантна голова ледь піднята — неначе прислухається. На задньому плані — шляхетні обриси садиби. Решта картини — гармонійно закомпоновані дерева й лука. Робота, на мою думку, була вже більш-менш завершена.

— Це чудово, — сказав я у захваті. — Вона продається? Я хотів би її купити.

Завагавшись на якусь мить, доглядач відповів:

— Вибачте, але це малювалось на замовлення.

— Шкода! А ви не могли б мені продати цю й намалювати іншу?

Доглядач усміхнувся з жалем:

— Боюся, що ні.

— Дуже прошу, скажіть мені ваше прізвище, — мовив я щиро.

Йому це мимохіть