У пастці - Дік Френсіс

Він розвеселився на цю пропозицію:

— Хтозна.

Я швидко накреслив м'яким олівцем пристойну подобу, Гріна, але без вусів.

Гадсон Тейлор вагався. Я домалював вуса. Він рішуче похитав головою.

— Ні, це не він.

— А оцей?

Я перегорнув аркуш і взявся до нового портрета. Гадсон Тейлор замислено мовчав, доки я старанно малював чоловіка з підвальної контори.

— Можливо, — сказав він.

Я зробив нижню губу трохи повнішою, додав окуляри в масивній оправі та зозулясту краватку-метелик.

— Це він, — здивовано промовив Гадсон. — У кожному разі я пригадую краватку-метелик. Вони сьогодні не часто трапляються. Звідки ви знаєте? Ви, либонь, зустрічалися з ним.

— Учора по обіді я обійшов кілька галерей.

— У вас справжній талант, — сказав він з цікавістю, дивлячись, як я ховаю нотатник.

— Практика, і нічого більше.

Роки бачення людських облич у вигляді різних форм, пропорцій і площин та запам'ятовування, в який бік усі ці лінії хиляться. Я вже міг би по пам'яті намалювати очі Гадсона. У мене ця схильність змалечку.

— Малювання — ваше хобі? — запитав Гадсон.

— І моя робота. Я здебільшого малюю коней.

— Справді? — Він подивився на портретні зображення коней, що прикрашали стінку. — На зразок оцих?

Я кивнув, і ми поговорили про малювання як засіб заробляти на життя.

— Може, я замовлю вам картину, якщо мій кінь добре пробіжить на Кубку. — Він усміхнувся, зовнішні куточки його очей гарно зморщилися. — Якщо він пастиме задніх, то краще я його пристрелю.

Він підвівся й запросив мене жестом іти за ним.

— Час наступного заїзду. Може, подивимося разом? Ми вийшли на денне світло посередині трибун, — під нами було велике квадратове обгороджене місце, куди виводилися на огляд учасники заїзду, там-таки розсідлувалися потім переможці. Мене розважало, що передні лави призначались тільки для чоловіків: дві пари, що йшли поперед нас, розділились, як амеби, і чоловіки пішли вниз ліворуч, а жінки — вгору праворуч.

— Підемо вниз, — показав Гадсон рукою.

— А вгору ми можемо піти лише у супроводі дами? — запитав я.

Він скоса подивився на мене й усміхнувся.

— Вас дивують наші звичаї? Ми й так можемо піти нагору.

Він пішов уперед і зручно вмостився серед переважно жіночого оточення, вітаючись з кількома людьми і по-приятельскому відрекомендовуючи мене як свого друга Чарлза з Англії. Відразу по імені, відразу приймають між себе, австралійський стиль.

— Бідна дівчина Регіна, вона теж не любила цього поділу за статтю, — сказав він. — Але це має цікаве історичне коріння. — Він захихотів. — Протягом майже всього минулого сторіччя управління в Австралії здійснювалося за допомогою британської армії. Офіцери й джентльмени залишали своїх дружин в Англії, але — така вже природа — всі вони зав'язували тут знайомства з жінками кепської репутації. Вони не хотіли, щоб їхні колеги офіцери бачили, наскільки вульгарний у них смак, і тому вигадали правило, за яким місця для офіцерів призначались лише для чоловіків, внаслідок чого їхні пупсики не могли претендувати на місця поруч з ними.

Я засміявся.

— Гарно придумано.

— Завжди простіше заснувати традицію, — сказав Гадсон, — ніж потім скасувати її.

— Дональд каже, що ви засновуєте чудову традицію на гарні вина.

Сумні очі блимнули від приємності, яку справив мій комплімент..

— Йому надзвичайно сподобалось. Він об'їхав усі великі виноградники, насамперед, звичайно, відвідавши наші.

Коні, що брали участь у третьому заїзді, рушили кентером на старт на чолі з дражливим гнідим жеребцем, у якого на голові було забагато білої барви.

— Потворна тварюка, — сказав Гадсон. — Але він виграє.

— Ви поставили на нього?

Він усміхнувся:

— Зовсім небагато.

Заїзд розпочався, коні рвонули, і кісточки на пальцях у Гадсона аж побіліли з напруги, поки він уважно стежив у бінокль; мені стало цікаво, скільки це «зовсім небагато», Гнідий жеребець опинився на четвертому місці. Гадсон поволі відклав бінокль для перегонів і вже без жодного виразу спостерігав кепський фініш.

— Ну що ж, — сказав він, і сумні його очі посумнішали ще дужче. — Як то кажуть, іншим разом. — Він покірно стенув плечима, підбадьорився, потис мені руку, попросив переказати вітання Дональдові й спитав, чи я знайду сам вихід.

— Спасибі за допомогу, — подякував я.

Він усміхнувся:

— Завжди до ваших послуг.

Тільки двічі повернувши у неправильному керунку, я зійшов нарешті вниз, прислухаючись дорогою до цікавих уривків австралійського різновиду мови.

— … Кажуть, він зовсім не відповідає своїй посаді у комітеті. Він розтуляє рота лише тоді, коли хоче поміняти закладену на коліно ногу…

— … паскудник, хай йому грець, він так і не зміг прийти…

— … я йому кажу: «Ти чого кричиш, як на пуп? Облиш, треба змиритись…».

— … виграла двадцять доларів? Тобі справді пощастило, Джоан…

І скрізь дифтонгізовані голосні, завдяки чому у слові «ні» з'являлось до п'яти різних звуків, — я б так і не вимовив. Ще в літаку один австралієць сказав мені, що у всіх австралійців одна вимова. З таким самим успіхом можна було сказати, що всі американці розмовляють однаково або британці. Англійська мова нескінченно гнучка, — і тут, у Мельбурні, вона жива й при чудовому здоров'ї.

Джік і Сера, коли я нарешті приєднався до них, сперечалися щодо свого обранця на Вікторія дербі, наступний заїзд за розкладом.

— Куля з білокості виступає не в своєму класі й має стільки, ж шансів, як сліпий у заметіль.

Сера зігнорувала де зауваження.

— На тому тижні вона виграла у Муні Уеллі, ще й два жучки вказали на неї.

— Ці жучки були, мабуть, п'яні.

— Привіт, Тодде, — сказала Сера. — Ради бога, вибери номер.

— Десять.

— Чому десять?

— Одинадцять мінус один.

— Боже мій, — сказав Джік. — Колись у тебе було більше глузду.

Сера порівняла:

— Королівський Шлях. Проти Королівського Шляху Куля з білокості — певняк.

Ми купили квитки й пішли на дах, але жоден з наших обранців не виграв. Сера обурено шпетила Кулю, яка нарешті прийшла п'ятою, а Королівський Шлях зовсім зійшов з дистанції. Переміг дванадцятий номер.

— Тобі треба було додати одинадцять і один, — сказала Сера. — Ти припускаєшся таких нерозумних помилок.

— На що ти задивився? — запитав Джік.

Я уважно роздивлявся натовп, який спостерігав за перегонами знизу, на майданчику для членів.

— Дай-но мені свій бінокль….

Джік дав бінокль. Я підніс його до очей, довгий час роздивлявся й опустив його.

— Що там? — нетерпляче запитала Сера. — Що сталося?

— Це, — сказав я, — не просто дещо міняє, а все ставить з ніг на голову.

— Що?

— Бачиш отих двох чоловіків… ярдів за двадцять від огорожі оглядового кільця… один з них у сірій візитці?

— Ну то й що? — запитав Джік.

— Чоловік у візитці — це Гадсон Тейлор, той самий, з яким я щойно