Фантомна довіра - Лана Вернік

— Не пам’ятаю, коли востаннє отак потрапляв під дощ, — усміхнувся він.

— А я пам’ятаю. У понеділок. Забула парасольку вдома, — Лора теж усміхнулась і відкинула мокре волосся назад, просто струсити з нього вологу не вийде — потрібен рушник.

Пройшла углиб альтанки, обійшовши круглий стіл. Зняла з плеча сумочку і поклала на стільницю. Її легенька сукня намокла і прилипла до тіла. Було прохолодно, ще й здійнявся вітер. Лора обхопила себе руками. Сподівалася, що тут, можливо, буде якась забута тепла річ, але, мабуть, Хризонівна не часто сиділа в альтанці, тому тут були лише меблі і жодних теплих речей. Дощ шумів по даху, а потім звук став нижчим і гучнішим: пішов град.

Степан лишився стояти при вході, спершись об одвірок. Він провів Лору поглядом за стіл і вирішив далі не йти — розвернувся до неї спиною. Обоє почувалися дивно. У них було спільне минуле: не якесь випадкове знайомство, а подія ціною в людське життя. Була неприємна розмова, були дії, про які кожен з них шкодував. І хоч вони ніколи близько не спілкувалися, а з їхньої останньої зустрічі на останньому дзвонику в школі минуло вже майже сім років… від тієї самої останньої розмови — майже вісім… відчувався бар'єр.

Обоє почувалися би набагато вільніше, якби це була їхня перша зустріч у житті й вони щойно познайомилися: тоді вони змогли б вільно розмовляти, жартувати, фліртувати, але це не перша зустріч… І тому не знали, як себе поводити тут і тепер.

І тому Степан стояв при вході, а Лора стояла далі, за столом, тремтячи від холоду і споглядаючи його міцну статуру. Хотілося пригорнутися до нього. Чому виникло таке бажання, не мала певності. Можливо, тому, що він мав гарне міцне тіло, чи тому, що він теплий, а вона змерзла?..

— Схоже, це все надовго, — сказав Степан, відкидаючи ногою шмат льоду, що залетів до альтанки.

— Т-так… — відповіла Лора, цокаючи зубами.

Степан обернувся до неї, обвів поглядом її фігуру, що стислася від холоду в мокрій сукні. Якусь мить він вагався, а потім підійшов і обійняв зі спини, поклавши руки їй на живіт. Пригорнув до себе, зануривши в своє тепло.

— Так тепліше? — тихо запитав Степан.

Лора відповіла не відразу. Їй перехопило подих, і вона затремтіла. Не від холоду, а від шквалу відчуттів, що її накрили. Низ живота запульсував, розливаючи жар на все тіло. Зробила марну спробу заспокоїти дихання, але присутність Степана поруч ніяк не дозволяла їй це зробити. Що ж він робить з нею, цей Відьмак?..

— Так, дякую… — ледь змогла видавити з себе згодом.

— У бабусі, як правило, тут лежить плед, але щось його не видно, — Степан озирнувся. — Мабуть, вона тут ще не сиділа, або забрала випрати, бо сусідські коти полюбляють на ньому спати.

— Мабуть… — погодилася Лора.

— Але це дуже добре, що його тут нема, — він усміхнувся. — Наявність пледу позбавила б мене можливості обіймати таку гарну дівчину.

— Я… — почала Лора і замовкла, бо її обличчя спалахнуло жаром, а язик відмовився слухатися та просто прилип до піднебіння.

— Ти стала справжньою красунею, Лоро, — промовив Степан повільно і уперся носом в її потилицю, додаючи своїми дотиками жару до внутрішньої пожежі, з котрою Лора ще намагалася марно боротися. — Справжня Русалонька. Наяда, що вийшла на берег...

— Наяда? — перепитала Лора розгублено. Слово було знайомим, але вона не пам’ятала його значення.

— Наяди — доньки Зевса, німфи водойм: джерел, озер, річок… і ти — німфа нашого водосховища, бо саме звідти я тебе й виніс, — він усміхнувся. — Викрав.

— Я дуже вдячна тобі за це… — голос Лори затремтів. Степан не відповів, лише знову притулився до її потилиці… губами.

Вони стояли обличчям до входу, і Лора робила спроби відволіктися на потоки води, що злітали з даху альтанки, змиваючи з доріжки рештки граду. Не виходило. Його парфум, змішаний з цигарковим димом, огортав її, як і його руки, не даючи думкам переключитися на щось інше, крім нього. Тільки ВІН. Його дихання відчувалося теплом на шкірі голови і шиї, рвучке та гаряче. Схоже, не тільки її, але і його цей тісний контакт дуже бентежив. Степан торкався її потилиці носом і губами, а згодом сказав:

— У тебе дуже гарне волосся.

— Дякую…

— Пахне просто неймовірно… і це ж не шампунь, так?

— Збір трав… — серце забилося, як навіжене. Мама з дитинства привчила її обов’язково ополіскувати волосся відваром, після кожного миття. Руслан сміявся з цієї її звички і казав, що вона “пахне бур’янами”.

— Що за збір?

— Кропива… шавлія і м’ята… — відповіла Лора, відчуваючи, як Степан трохи посилив обійми, вдихаючи запах її волосся: він насолоджувався ним. Це було несподівано і приємно, їй подобалася його реакція.

Божевілля… Вони ж чужі люди… Але чи чужі? Ці самі руки, що обіймають її зараз, витягли її з води і повернули до життя, ці губи… Вона повернула голову вбік: губи Степана були вище рівня її очей, але краще б вона їх не бачила… Ковтнула клубок, що стискав їй горло.

Чому Степан? Ну чому вона реагує так на нього, адже у нього є його Фурія... Але згадка про іншу не змогла примусити її відвести погляд від його губ: дуже хотілося відчути його поцілунок. Оце вже точно дах їде… Відвернулася. Раз вже від нього не відволіктися, то почала розглядати його самого. Руки… Права рука загоріла й м’язиста, де-не-де помітні світліші смужки й цятки шрамів. Обручки нема, як нема і світлої смужки після неї на пальці. Але це ще нічого не значить: не всі чоловіки носять обручки. Ліва рука була перемотана від пальців до ліктя. Бинт білий, чистий, але де-не-де на його поверхні виступили назовні плями ексудату. Рукою він майже не рухав і торкався нею до Лори дуже обережно. Що ж з ним трапилося?