Фантомна довіра - Лана Вернік

— Чому ж сама? З мамою і сестрою, — він повернув до неї голову. — Маленька, я в суботу тобі все компенсую.

— Руслане… Тоня — моя подруга. Ми разом ще з дитячого садочка. Ми вчилися в одному класі. І саме вона покликала на допомогу, коли я тонула, якби не вона…

— Так, так, я знаю. Тоня покликала, Степан тебе витяг і реанімував, Бакеро викликав швидку. Я знаю. І ти їм за це дуже вдячна. Але ж тепер є я, є ми, і мені не все одно, з ким ти спілкуєшся. Тоня — вона ще та штучка.

— Про що ти?

— Я бачив Тоню з Максимом разом не один раз у різних місцях. Я прекрасно розумію, що саме є між цими двома, і мені не подобається, що ти спілкуєшся з жінкою, котра спить з одруженим чоловіком.

— Ти бачив Тоню?..

— Так. Ти знала про її стосунки з тим “жонатиком”?

— Знала…

— Знала і нічого не сказала? Лоро! Ти вважаєш це нормальним?!

— Чому я мала з тобою обговорювати особисте життя своєї подруги? І що ти там робив? Що за місця?

— Відпочивав із друзями. Я ж можу ходити в бар зі своїми друзями?

— Звісно, що можеш. Хоча я й не знаю твоїх друзів…

— Ти хочеш з ними познайомитися? Гаразд, я не проти. Але ми з тобою самі ще не дуже добре знайомі, боюся, що друзі будуть заважати.

— Руслане… Мені не подобається ця розмова, — знайомитись із його друзями Лора не мала жодного бажання. Хоча знала, що, поглянувши на них, пізнає його краще, та от саме пізнавати Руслана їй геть не хотілося. — Я вже пообіцяла Тоні, що завтра прийду до неї з тортиком, а ти знаєш, що я завжди намагаюся дотримуватися своїх обіцянок.

— Знаю, але я прошу тебе про це…

— Єдине, що можу пообіцяти, що завтра у жоден бар не піду. Така обіцянка тебе влаштує?

— На цей раз влаштує.

— Окей. Тоді добраніч, — Лора відсунулася на край і, повернувшись до нього спиною, давала всім своїм виглядом зрозуміти, що розмову закінчено і вона має намір спати.

— Маленька, ти образилася? — Руслан підсунувся до неї. Лариса порахувала до п’яти, перш ніж відповісти.

— Давай спати. У мене завтра іспит — я хочу виспатися.

— Я можу допомогти тобі повторити, — він провів рукою вздовж її хребта.

— Ні, дякую, — буркнула Лора, і Руслан, затримавшись біля неї на якусь мить, таки відсунувся.

Вона дуже боялася, що він наполягатиме на “повторенні”, але Руслан вирішив відступити. Це добре.

Наступного дня Лорі вдалось уникнути “ранкових привітань” і втекти раніше в училище. Склавши іспит на “відмінно”, пригостила одногрупників двома “Празькими” тортами і соком в парку Відрадний: всі одногрупники “виставлялися” саме так. На щастя, не пішов дощ. Трохи погомоніла з ними та побігла на електричку.

Зійшовши з перону у своєму селищі, зайшла до магазину, купила маленький тортик. Забігла додому, помила голову над мискою, бо ванної кімнати в хаті не було, а в літній душ йти холодно: небо хмарилося. Спочатку хотіла одягнути джинси, але ж у неї сьогодні свято, тому одягла блакитну сукню, трохи вище коліна, в якій була на випускному в школі. Чому б не побути сьогодні гарною? Можливо, у Тоні в фотоапараті є плівка і вона зможе Лору сфотографувати? Лорі ця сукня дуже подобалася: вона гарно обтягувала груди, підкреслювала талію і розширювалася донизу від стегон, роблячи потрібні акценти на її принадах. Цю сукню їй подарувала Тонина мама перед випускним: Ніна Григорівна і Тоня завжди допомагали їй з речами, мали певні можливості у цьому питанні. Взула босоніжки та пішла до Тоні.

Лора поспішала, обережно несучи пакет з тортом і поглядаючи на небо, на якому збиралися темні хмари: хоч би дощ не застав її в дорозі. Намокнути не хотілося.

А ще Лора думала про вчорашню розмову з Русланом, котра лишила неприємний осад. Він ще ніхто, а вже диктує свої правила. І за суботу так роздавав вказівки, наче рабині: “Ти маєш бути рівно о 10.00 на метро Арсенальна, не запізнюйся. Будь у гарному одязі та зроби гарну зачіску, а не просто з розпущеним волоссям. Підбери собі електричку, щоб бути вчасно.” А сам… Бачив Тоню і нічого не казав, до вчорашнього вечора. Чи бачила його Тоня? Навряд… Хоча… Треба поговорити з подругою.

Коли повернула на вулицю до Тоні, то від несподіванки зупинилася. Перед будинком Хризонівни був запаркований чорний позашляховик. Біля нього стояв, спираючись на капот, високий чоловік міцної статури у темно-синіх джинсах і чорній футболці, а навпроти нього — Тоня. Ну, якщо можна так сказати, що вона стояла, бо дівчина згиналася навпіл і заливалася сміхом. Чоловік теж сміявся і витирав сльози. На його лівій руці була... Пов’язка? Гіпс?

Помітивши Лору, Тоня махнула подрузі рукою. Потупцявши на місці, Лариса таки рушила до них.

Степан... Вона розуміла, що це він, і боролась із панікою, що наростала всередині. Навряд чи він буде дивитися на неї зі злістю й кричати, але страх повторення останнього діалогу оживав. Тікати не можна, потрібно підійти й показати йому, що все вже в минулому...

— Ларисо! — Тоня кинулася до подруги з обіймами. — Яка ж ти гарна! Вітаю тебе з днем народження! Склала іспит?