Фантомна довіра - Лана Вернік

Лора почервоніла.

— Я не знаю, що це було…

— Я думаю, що тут і отут, — Тоня торкнулася голови і грудей подруги, — він сидів у тебе завжди, тому іншим там місця не знаходилося… І вибач, що я дражнила тебе фригідною. Визнаю, проблема не в тобі.

— Ні… Це неможливо… Я ніколи про нього не думала, як про… — Лора замовкла, серце стислося всередині. Цього не може бути… Вона не могла весь цей час бути закоханою у Степана. Не могла. Так не буває. І зараз вона так реагує лише тому, що вони зустрілись. Просто емоції. Хвилювання. Бо жива вона лише завдяки йому, тому отак… А ще завдяки Тоні… Тоня!

— Тоню… вчора у мене була одна неприємна розмова… Це важливо, — сказала Лора і відвела подругу назад до альтанки. Нервово торкнулася суцвіть троянд: неймовірно гарні квіти...

— Важливо? Кажи, тільки швидко, бо тортик зіпсується, — усміхнулася Тоня.

— Я вчора трохи посварилася з Русланом через тебе. Він сказав, що не хоче, щоб я з тобою спілкувалася…

— Чого це він раптом?

— Причиною назвав твій зв’язок із Максимом.

— Звідки він про нього знає? Ти сказала?

— Ти що? Я нічого нікому не казала. Руслан бачив тебе з ним. Сказав, що не раз і у різних місцях. Я питаю: “A що ти там робив?”, а він: “Був з друзями у барі”. Йому не подобається, що ти гуляєш з жонатим, і він хвилюється, що ти матимеш на мене поганий вплив, бо я, як він сказав, легко піддаюся впливу. Дуже просив, щоб я сьогодні не пішла з тобою у якийсь бар...

— От гівнюк...

— Я не розумію, де він міг вас бачити? Ви ж у районі не буваєте… Може щось помітив на твоєму дні народження і зараз придумує?

— Придумує?.. Не знаю… А може десь і бачив… Бляха, я ж Максиму не можу про це сказати, почне смикатися… Гм..

— Я мала тобі це розповісти.

— Так, дякую, подружко, — кивнула Тоня. Почуте її трохи засмутило, але водночас зі смутком прийшла інша думка, що Руслан чогось не договорює. Вони переважно їздять різними місцями з “номерами”, якщо він там був теж, то навряд чи з друзями. Швидше з кимось … — А в бар ми сьогодні не підемо. Підемо завтра ! Він тебе вже привітав?

— Сказав: у суботу… Щоб я приїхала на Арсенальну.

— Потягає тебе містом, а потім на квартиру і в люлю?

— Я не знаю його планів, але те, що він починає вказувати, з ким мені спілкуватися, мені не подобається.

— Хоче тебе ізолювати від усіх. Але мене він так просто не здихається, — Тоня засміялася.

— Дівчата, — прочинивши двері, з будинку на ґанок вийшов Степан. — Ви чекаєте дощу?

— Та ось, Лора боїться заходити, хоче піти додому, — Тоня кивнула на подругу.

— Тоню… — дівчина ображено поглянула на брюнетку, котра, заливаючись сміхом, пішла доріжкою до будинку, а Степан спустився і підійшов до Лори. Зупинився поруч із нею, біля альтанки.

— Ти сердишся на мене? — запитав він, дивлячись на дівчину згори вниз. Лора стояла, схиливши голову і боячись поворухнутися. Його присутність змушувала її страшенно хвилюватися. Вона не знала, як точно назвати те, що відчуває, але вона точно не сердилася…

— Ні…

— Тоді чому не хочеш заходити? Якщо через бабусю, то я сказав їй, що ти моя гостя. Вона обіцяла тебе не чіпати.

— Я… Мені незручно, бо… останнього разу…мені краще піти, правда… Прийти сюди було поганою ідеєю.

— Якби я міг повернути час назад… Я б вчинив тоді інакше... Хай би там що потім не трапилося... Я б залишив тебе, разом з тим неймовірно смачним печивом…

— Що? — Лора здивовано підняла голову і поглянула йому в очі. Не очікувала почути щось подібне від нього зараз.

— Пробач мені... за все.

Вона силувалась осягнути зміст сказаних Степаном слів, знову розчиняючись у його очах. Лора ладна була присягнути, що фізично відчувала їхнє тяжіння. Його очі дивилися пильно, вивчаючи її і милуючись водночас. Це було так незвично, так приємно і бентежно, що здавалось абсолютно нереальним. Можливо, вона спить? Заснула в електричці і їде далі, а все це їй лише сниться? Степан торкнувся лівої руки Лори своєю правою, і її тілом пішла приємна хвиля тепла. Це якесь божевілля...

— Я пробачаю… — прошепотіла вона, втупивши погляд йому в груди. Почувши її відповідь, він міцніше обхопив руку Лариси.

— Дякую, — відповів Степан, не припиняючи стежити за нею.

Лора не розуміла своєї реакції. Вона дивилася на нього, забуваючи дихати і відчуваючи, як тіло наливається жаром. Ніколи нічого подібного з нею не відбувалося. Тоня має рацію: справа завжди була не в ній, а в тому, хто поруч. Руслан ніколи не викликав у неї подібних відчуттів, а Степан...

Її роздуми перервав дощ, котрий рясним потоком ринув з неба. Степан, не випускаючи Лориної руки, швидко заскочив до альтанки, потягнувши її за собою. Сюди було ближче, ніж до будинку. Намокли. Мабуть, правильніше було б бігти в дім, але в той момент мозок обрав ближчий сховок. Захопившись одне одним, вони зовсім не помітили перших крапель, тому прийшли до тями вже під стіною з дощу. Степан струсив воду з короткого волосся правою рукою.