Контракт на нове життя - Анна Ліє Кейн
- Мені здалося чи вона нас побачила? - запитав Геррі, теж не відводячи очей від картини, що розгорталася перед нами. Я тільки хотіла сказати, що він має рацію, і нам варто забиратися звідси, як раптово озирнувся демон. Його червоні очі швидко і безпомилково знайшли мій погляд. Тієї ж миті я відчула, як тіло паралізувало від страху.
- Ель! - Геррі отямився і смикнув мене за вухо. Я різко розвернулася, щоб кинутися бігти до коридору, але застигла на місці. Переді мною була лише суцільна кам'яна стіна.
– Де прохід? - ахнув компаньйон. Я лише здивовано оглядала рівну кладку. Ззаду почувся хрипкий сміх:
- Ви тільки подивіться який скарб мені попався.
Зробивши глибокий вдих, я обернулася. Демон стояв за три кроки від мене і роздивлявся жахливим поглядом. Вирішивши не розмінюватися на обмін люб'язностями, я підняла руку, вимовляючи заклинання.
І нічого не сталося.
Ми втрьох одночасно здивовано глянули на мою долоню. Я рішуче повторила заклинання.
- Не працює? - отруйно спитав демон, схиливши голову набік і посміхнувшись своєю нелюдською пащею.
- Що робити? - істерично скрикнув Геррі, а я лише зробила крок назад, закусивши губу. Мене це питання теж дуже цікавило і поки що відповіді на нього я не знайшла.
Демон невдоволено пирхнув. В одній руці він все ще стискав свіже людське серце, кров струмувала по його шкірі та капала на глиняну підлогу. Йому набридло чекати й він різко вказав у мій бік другою кінцівкою. Я внутрішньо згрупувалася, приготувавшись відчути на собі руйнівну демонічну силу, але переді мною зненацька з'явилася величезна постат, що стала моїм щитом.
Велетенська золота кобра з'явилася ніби з-під землі, розкрила каптур і оглушливо зашипіла на демона. Той від несподіванки відсахнувся, а змія на цьому не зупинилася і зробила різкий ривок уперед, змушуючи вбивцю задкувати далі. Я скрикнула, коли на моє плече опустилася чужа рука і сіпнула назад. Постаралася вирватися, але тримали мене міцно.
Темрява розвіялася в одну мить. Дорайн обернув мене до себе й оглянув схвильованим поглядом. Я нервово повернула голову вправо, потім вліво, побачивши звичний підвал академії, і відчула, як ноги підкошуються. Впасти мені не дав ректор, підхопивши на руки.
- Елері! - стурбовано покликав він. - Елері, дивіться на мене!
Я слухняно подивилася, помітивши як демонічний страж золотим ланцюжком повернувся до господаря та обвився навколо шиї, тепер абсолютно не схожий на величезну змію в людський зріст.
Ректор більше не затримувався на місці, він стрімко залишив підвал, зі мною на руках подолавши сходи за лічені секунди, наче я нічого не важила. Геррі згорнувся клубочком у мене на животі й злякано притих.
- Елері, прошу, говорять зі мною. Що там сталося, що ви бачили? – м'яко попросив Дорайн. Трохи опам'ятавшись, я спробувала звільнитися з рук ректора, але він не звернув на мої слабкі спроби увагу, прямуючи до свого кабінету.
- Там був демон та дівчина.
- Ви впізнали їх? Хтось із ваших спогадів?
- Ні, незнайомі мені. Але в мене склалося враження, що вони пов'язані із цим місцем.
- Хочете сказати, що бачили примар? - уточнив Дорайн, спритно відчиняючи ногою двері кабінету. Він дбайливо посадив мене в крісло і відійшов на два кроки при цьому не зводячи з мене очей, ніби боявся втратити з поля зору. Я навіть зніяковіла від такої уваги й пробурмотіла:
- Не знаю, мабуть, ні. У мене немає досвіду роботи ні з прокльонами, ні з привидами, але, гадаю, це було щось інше. Демон гнався за дівчиною, вона згадувала, що він знущався з неї, а потім він... вирізав її серце для якогось ритуалу.
- Він говорив щось про цей ритуал?
- Я не зрозуміла точно, - я зморщила носик, намагаючись згадати все, але злякана пам'ять зберегла лише уривки. - Щось про великий винахід, який допоможе демонам не допустити падіння імперії. У голові все плутається. І чому ви так дивитеся на мене, Дорайне?
- Боюся, що ви зникнете, - відверто зізнався демон абсолютно беземоційним голосом, вганяючи мене в ступор. Все ж таки наважившись відвести погляд, чоловік зітхнув, обійшов письмовий стіл і опустився у своє крісло, потім пояснив: - Я ніколи раніше такого не бачив. Чаклунство просто висмикнуло вас з того коридору. Я кілька хвилин взагалі не міг зрозуміти, як подібне могло статися у мене під носом.
- А вас прокляття не чіпало? - Здивувалася я. Демон заперечливо хитнув головою:
- Мало того, що не чіпало, я взагалі його не відчув. Для мене його ніби зовсім не існувало, я не зміг пробитися до вас.
- Але ваш страж...
- Страж - не демон, - промовив ректор, задумливо опустивши голову на зімкнутий кулак. - Він частина душі й існує здебільшого на рівні граничного світу, здатний відстежувати особистість не по фізичному тілу, а по аурі й слідувати за нею. Але я надто пізно здогадався його використати.
- Якраз вчасно, - посміхнулася я. Дорайн знову глянув на мене, погляд сірих очей спочатку був спрямований у вічі, а потім ковзнув на мої губи, окресливши усмішку, і демон відвернувся, а я скоріше опустила голову. Демон продовжив допит:
- Ви просто дивилися як глядач чи…
- Після того, як демон убив ту дівчину, він обернувся і помітив мене. До цього я була лише спостерігачем. Не впевнена, що він зміг би завдати мені фізичної шкоди.
- А ось я впевнений, - різко перебив демон, оглянувши мою сукню. Я запізно здогадалась опустити погляд та тихо ахнула. Тканина мого вбрання була забруднена кров'ю та брудом. Декілька хвилин ми мовчали, кожен думаючи про своє. Я намагалася зрозуміти ким міг бути цей дивний демон. Можливо, то був колишній власник будівлі, яку згодом віддали під академію Годамн?
— Воно надто сильне, — нарешті видавив Дорайн крізь стиснуті зуби. Я буквально фізично відчула вируючий у думках співрозмовника коктейль із суміші гніву з безсиллям. Дивився ректор убік, а говорити намагався максимально спокійно: - Я гадки не маю з чим ми маємо справу. Доведеться заявити про те, що прокляття реальне.
