Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс

А через кілька років почалися ще гірші муки, коли трійнята пішли до школи: з роками змінювалися тільки їхні характери, а зовні вчителі їх ніяк не могли відрізнити. Отож, коли, бувало, завинив Напас, у куток ставили Рапаса, коли відзначався Крапас, гарну оцінку ставили Напасу, а на горох ставили Рапаса… Тоді вчителі почали до дошки викликати всіх одразу і за відповідь одного ставили всім їм однакову оцінку, а за провину одного били лінійкою по руках усіх трьох, усіх трьох за вуха тягали й таким чином, самі того не усвідомлюючи, виховували в них почуття колективізму.

Коли вже й цей метод не допомагав, тоді викликали батьків:

— Ваші розбишаки вікно вибили!

— Невже всі разом? — нічого не розумів батько і знизував плечима.

— Звісно, один, але спробуйте-но відрізнити — хто саме?

Або ще. Прибігає сусід і починає скаржитися:

— Твої шибеники до хвоста мого кота пузир прив’язали!

— Не може бути, — знизує плечима батько. — Один зі мною на городі моркву їв, другий з матір’ю на кухні варенням ласував, то хіба, може, третій, який від моркви до варення бігав?

— Мені байдуже, хто з них. Угамовуй усіх!

Легко сказати — вгамовуй усіх! Хто ж за одного винного двох невинних лупцює? Хто б’є рідних, шоб близькі злякалися, а чужі боялися?

Але скарга є скарга: хто перший поскаржився, того й правда. Отож, вислухавши сусіда, батько на всяк випадок вишикував усіх дітей попід стіною, мов моряків на палубі, і, насупивши брови, почав допит:

— Рівняйсь! Струнко! Ну, шибайголови і паливоди, зіньки на мене! А тепер зізнавайтеся, хто з вас оте вчинив, бо однак дізнаюся?!

Хлопчаки мовчать, мов онімілі, очі додолу, а сусід підходить до кожного, дивиться і вгадує:

— Цей?.. Ні, не цей. А може, отой? Ні, здається, не він. Коли не цей і не той, то, може, ось оцей?.. — Сусід поводить очима, знизує плечима, чухає потилицю, але відгадати ніяк не може і ні з чим іде додому.

А одного разу, коли Темза навесні розлилася і затопила школу, директор не повірив у це стихійне лихо і, викликавши на дах дітей Напаліса, погрожував їм батогом і кричав:

— Зізнавайтеся, хто з вас відкрутив пожежний кран?( Бо я все одно довідаюсь, і вам же гірше буде…

Ось тоді Напаліс Накас, син Нікодемаса, своїм шибеникам, мов злісним піратам, у вухо серги засилив: Напасові — золоту, Рапасу — срібну, Крапасові — мідну.

Коли діти виросли, той, що був запальний, як батької надумав стати водієм автомашин, які з’явилися нещодавно) але вже заповнили вулиці. Чотири роки він учився в доброго й досвідченого в цій справі чоловіка Джека Джексо на, а по-литовськи — Яцкаса Яцкайтіса. То був великий водій. Він міг за сліпою системою, навіть рукою не торкнувшись машини і заплющившись, сказати, чого їй бракує.

Коли вони вдвох уперше виїхали на шосе, Джек сказав своєму учневі:

— Зараз ми мчимося зі швидкістю двадцять миль за годину.

— А звідки ви знаєте? — показав, що й він дещо розуміє. Напас. — Адже ваш спідометр зіпсований.

— Досвід, юначе, — відповів Джек Джексон, — досвід! Отже, мені ніякі вимірювачі не потрібні. Коли їдеш зі швидкістю десять миль, починає торохтіти кузов. П’ятнадцять — брязкає задній міст, двадцять — страшенно дзвенить скло у вікнах, двадцять п’ять і більше — починає дрижати моя штучна щелепа…

— А яка найбільша швидкість нашої машини?

— Тридцять миль, недотепо!

— Але як ви про це дізнаєтесь?

— Хлопче мій, коли їдеш з такою швидкістю, машина сама про себе нагадує: вона не витримує і розпадається на частини.

— А як же водій? — пополотнівши, питає Напас.

— Не бійся, водій не розпадається, — усміхається вчитель. — Я під сидінням поставив надзвичайно міцну пружину і заряд. Коли натиснеш на кнопку, — звичайно, якщо встигнеш, — вони діють миттю і з гуркотом викидають водія геть, мов м’яч, — Далеко?

— Як коли: інколи в канаву, інколи в чужу карету, а буває, і в лікарню.

На щастя, того дня, хоч вони й розігнали машину майже на повну швидкість, відлетіло тільки одне колесо, і повернулися вони додому на трьох колесах, а притяг їх якийсь кінь.

Під час іншого уроку Джек Джексон вирішив довірити кермо машини своєму учневі. І замислився… І тільки тоді, коли вже не міг утримати в роті свою штучну шелепу, почав командувати крізь зуби:

— Годі, не жени! Натисни на гальма. Коли під’їдеш до моста, повертай ліворуч, щоб не вскочити в річку!..

— Із задоволенням, сер, — відповів Накас, — але, якщо я не помиляюсь, за кермом усе ще сидите ви.

— Коли так, — цідив крізь зуби Джек, — я машину певерну якось сам, а ти спробуй її зупинити.

І знову їх щастя: коли вчитель сяк-так повернув кермо вбік, учень, перехилившись, засунув палицю в спицю — і машина зупинилася.

І коли обидва водії повернули голови, виявилося, що вони звернули не ліворуч, а праворуч, просто проти невтримного потоку карет, возів та машин. Побачивши, як витягнулися обличчя обох чоловіків, полісмен голосно засміявся, трохи пом’якшав і спитав:

— То куди ж ви так поспішали, в біса?

— Я й сам добре не знаю, — відповів Джексон, — але бачу, що спізнився: всі вже повертаються, а ми ще стоїмо на місці.

— Ха-ха-ха! — знову зареготав полісмен. А що він любив гумор, то, зупинивши весь рух, так і залишився посеред вулиці реготати, а наші друзі щасливо приштовхали машину додому.

Ось так вони вчилися чотири роки, а потім вирішили тримати екзамени. Напас на честь цього вирядився, вимив ся і за