Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Чому ж тільки до завтрашнього вечора? Ви потребуєте допомоги, а божа воля велить нам опікуватися такими. Поки ви під цим дахом, будьте спокійні, а коли вийдете — робіть, як вам сумління скаже.

Я залишився наодинці, але мене весь час не полишало відчуття, що я не сам. Мені здавалося, що я вловлюю чиєсь дихання під дверима.

Прокинувся на світанку. Увійшов той, з кучерявою бородою.

— А, вам уже краще!

— Так, отче. Чи не можна вийти в туалет?

— Ходіть зі мною.

Мені необхідно було обдивитися цей найскромніший закуток у божому храмі…

Потім добре умився холодною водою з глиняного глека й повернувся до келії. Мені вже принесли хліб і бринзу. Раціон христових слуг, здається, незавидний…

Чернець дивився на мене, наче батько, який радіє одужанню свого сина, і говорив:

— Видно, вам здорово перепало. В мене були родичі біля військового училища, я часто ходив до них і там зустрічався з кадетами і юнкерами. Хтозна, може, і вас десь бачив. Я навіть знав деяких офіцерів.

Він назвав одного майора. Я підвів голову й сказав, що він був моїм батальйонним командиром. Той назвав двох капітанів. Я пояснив, що це мої викладачі.

— Ти диви, може вийти, що й ми знайомі.

— Нічого дивного, — відказав я.

— А в тюрмі важко було?

— Для багатьох так, але я відбувся легко, бо дістав невеликий строк і працював на городі й у столярні.

— Родич одних моїх знайомих у тюрмі. Його звуть, здається, Валентин Александров.

— Полковник Александров. Я бачив його, тільки він у сьомому відділенні з особливим режимом.

— А ще родич друзів мого брата також сидить. Єзекієв звуть його.

— Так, мені здається, він був підполковником.

— Доля, — зітхнув чернець і вийшов, переповнений співчуттям до людських страждань.

Так, надто ти прозорий, любий. Сумніваюсь, щоб ти знав стількох військових. Певно, ігумен наказав тобі провести це маленьке розслідування. Або хтось інший, але обов'язково офіцер чи зв'язаний з офіцерами.

Про всяк випадок я сказав собі: «Стоп, Hace! Не забувай своє перше правило: не захоплюйся думкою, що ти найрозумніший!»

Хоча все цього дня свідчило, що й не найдурніший.

За обідом бородань знову розпитував мене про те-се, життя на селі, моїх батьків, старшого лейтенанта з пивниці. Казав, що приходили з міліції, мене шукали. Був і завгосп нашого кооперативу, плакався, що нема кому відігнати в село машину з буковими дошками.

Їм відповіли, що в монастирі не можуть переховуватись люди, переслідувані владою.

Увечері прийшов ігумен. Заспокоював мене, казав, що все минеться і нема чого спопеляти душу, а треба піти в міліцію і прийняти заслужене покарання з думкою, що власті виявляють поблажливість до витівок молодих людей.

А я торочив своє — хай мене увечері випустять, а я легко знайду, де перебути.

Він заявив, що зараз не випустять. Навколо патрулі, мене одразу спіймають, постраждає монастир, а вони не хочуть ні переховувати таких, як я, ані передавати в руки світського суду.

Виявилось, що в ігумена також були знайомі офіцери з військового училища. Одного з них він поважав за те, що не побоявся сперечатися із заступником командира по політичній роботі.

Згодом він привів до мене кремезного монаха. Судячи з постави, це було вище начальство, але його риси не збігалися з одержаним раніше портретом владики. Коли він пройшов у келію, його хода виявилась надто вже чіткою.

Перші його слова збільшили цей сумнів — вони були ясні, уривчасті. І, головне, мовлені якось притишено, неначе монах цей боявся, аби не виказувати звички говорити голосно, щоб його не почули в сусідній келії. Отже — невідоме начальство…

Ігумен сказав, що отець Никодим закінчив медінститут, щойно повернувся з Софії, де був у справах. Якщо я потребую медичної допомоги, він до моїх послуг. Я подякував. Мені вже краще. Знову запевнив його, що не хочу більше завдавати їм клопоту.

Мова зайшла про знайомих ігумена з військового училища, про мої поневіряння.

Отець Никодим мовчав. Зрештою проказав, що і в нього є знайомий, який сидить у тюрмі. Його знайомий був у тому ж сьомому відділенні, і я не зустрічався з ним.

Вони вийшли. Мені принесли вечерю. Потім я вийшов у туалет. Світла не вмикав. Якщо це помітять і запитають, чого це я сиджу в темряві, легко виправдатись — не знайшов вимикача.

Віконце — заґратоване буковими планками — дивилося в ліс. Я запалив сірник і тримав його перед своїм обличчям доти, аж поки не обпік пальці.

Знадвору скрикнув наляканий птах.

Я кинув записку, яку перед тим написав у келії, не вдаючись до шифру:

«Здається, натрапив на велику рибу. Може, і помиляюсь, але мені здається — великою. Отець Никодим, коли це його справжнє ім'я. Ясно одне: постава — військова, голос — командирський, друзі — вигнані з військового училища офіцери, деякі в тюрмі.

Друже, грою не передбачалася така жорстока бійка. Усе виглядало б природно і без твоїх звірячих ударів. А співачка нічого собі, і, коли я десь не віддам богові душу, я знайду її, щоб заплатити за біль і муку. Заздрощі не дозволяють просити тебе поцілувати їй принаймні руку».

Я чув кожен рух по дошках коридора. Непомітно наблизитись до мене ніхто не міг. За мною, напевно, стежили, але вже трохи здалеку, не стоячи попід дверима.