Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Я сказав — ідіть! — вибухнув він, і за миттєвою реакцією на мої слова, які ще не встиг перекласти перекладач, я зрозумів, що він знає болгарську.

Я попростував до освітленого будинку. Зіщулив плечі — чекав пострілу в спину. Хіба виключено, що вони ліквідують мене? Хтозна, навіщо я лічив свої кроки. Сьомий… восьмий… Зараз мене приголомшить постріл… Тринадцятий…

Пострілу не чути. Мені стало млосно, ноги наче свинцем налилися. Відчув, що йду зораною землею. Ні, це зорана прикордонна смуга. Збоку біліє піраміда. Так, без жартів, я вже у Болгарії, якщо в цю мить не гримне постріл…

Кінець, Насе! Кінець «Варіанта № 1»! І кого ж ти перевів через кордон? Генерала, засудженого на тривале ув'язнення. Вже тільки за це заслуговуєш на кулю. І не від ворога, а від своїх.

Коли, чим я викликав підозру в американців? Олівцем і записником у кишені? Чи вони не припускають думки, що колишній офіцер соціалістичної армії може шукати притулку в такій країні, як Туреччина?

Мене хитало від утоми, і я, мабуть, скидався на п'яного. Відчув на щоках сльози і зітхнув:

— Кінець, Насе! Тобі кінець!

Здригнувся од чийогось голосу:

— Хто йде?

Запитував болгарин. Я не бачив його. Зупинився й долонями витер очі, аби не помітили, що я плакав. З темряви вийшов болгарський прикордонник з радянським автоматом на грудях.

— Руки вгору! — наказав він. Підняв руки.

— Ти хто?

— Болгарин.

— Куди зібрався?

Куди зібрався, подумав я, то знає лише полковник і ще двоє-троє.

— Ти чуєш, що я питаю?

— Питай.

— Тікав до Туреччини, а вони завернули тебе?

— Завернули.

— Ех, матері твоїй!..

Він ударив мене прикладом у груди, і я впав на спину. Наступив ногою, дихання мені перехопило.

— З Болгарії тікаєш! Зрадник! Продажна душа! Ворожий елемент!

Коли я підвівся, прикордонник знову штовхнув мене й наказав іти попереду.

Не знаю, як я йшов. Двічі чи тричі падав, поранив долоню об камінь. Людей перед заставою не видно. Двері відчинені. Освітленим коридором мене провели в якусь кімнату. На стіні висів портрет Георгія Димитрова. Під ним сидів старший лейтенант, зіпершись ліктями на звичайний письмовий стіл, який можна побачити в кожній болгарській канцелярії. Офіцер утупився в мене.

— Хто такий?

Солдат доповів:

— Тікав до Туреччини. А ті завернули його

Старший лейтенант підвівся і підійшов, не спускаючи з мене ока. Проказав тихо, крізь зуби:

— Зрадник! Втікач з нашої соціалістичної батьківщини!

Я мовчав, похнюпившись. Офіцер дав мені ляпаса й наказав:

— Говори!

— Про що?

Коротко розповів усе, що розповідав американцям, промовчавши тільки про свого супутника. Звичайно, за ці свідчення можна уникнути зайвого стусана, поки не потраплю до вищого начальства, але іншого я не скажу.

Лейтенант сказав, що мене одвезуть у Малко Тирнове[2].

Хай везуть, куди хочуть. Незчувся, як опинився на підлозі. Потім почув лайку. Хтось мене тримав, термосив. Здається, понесли на руках. Кинули на щось м'яке. Запахло бензином, запрацював мотор.

Я вловив знайомий аромат люльки…

Машина зупинилася. Мені розв'язали очі, і, ще нічого не побачивши, я по тютюновому запаху зрозумів, хто поряд. Він кивнув, щоб ішов за ним.

У кабінеті зупинився й простягнув мені руку. Ми були удвох. Він заговорив чистою болгарською мовою:

— Якщо все те, що мої люди вчинили з вами, безпідставне, прошу пробачити нам. Мене звуть полковник Кларк, болгарські емігранти називають мене бай Янакі.

Він продовжував тримати мою правицю.

— Якщо ж ви настільки спритний розвідник, що перехитрили нас, заплатите за це головою. Ви добре розумієте, це може статися як на турецькій, так і на будь-якій іншій території, включаючи й болгарську. Зараз ми звільняємо вас. І ще раз — прошу пробачення за прикрощі. Ви, сподіваюсь, розумієте, що без них не можна. У таких випадках ми віддячуємо значною грошовою винагородою, яку секретарка згодом передасть вам.

Він запросив мене сісти. Не на той стілець, на якому я сидів під час першого допиту в цій кімнаті, а в крісло навпроти себе. Почастував мене «кентом». Ще не розпочали розмови, а нам уже принесли каву.

— Як ви збираєтесь влаштувати своє життя?

— Найперше мені необхідно прийти до тями… після слідства.

Він засміявся:

— Не чекали такого?

— Відверто кажучи, не чекав такого прийому.

— Бо в Болгарії уявляєте собі Туреччину за творами Каравелова, Ботева і Базова, а зі сторінок «Стиршела» та інших центральних газет дістаєте найточніше уявлення про американський спосіб життя і завжди зображуєте нас п'яними од «кока-коли».

— Так, ми маємо неповне уявлення про ваше життя. Як і ви, припускаю, маєте неточне уявлення про Болгарію.

— А ви вразливий патріот.

— Не приховую, люблю свою вітчизну.

— Тоді чому ж втекли з неї?

— Бо за нинішньої влади не можу більше жити. Замість сидіти за гратами волію жити на чужині.

— І яким ви вбачаєте своє життя?

— Спробую знайти якусь роботу, щоб мати на кусень