Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

«Певно, загину. Я не винен. Шкодую, що втік до Туреччини, а не до Греції або якоїсь іншої країни вільного світу.

Ан. Т.».

Я зрозумів: мене піддали звуковій і світловій обробці. Але це я можу сказати зараз, а тоді — п'ятнадцять років тому! — мені й жодному з тих, хто розробляв «Варіант № 1», були невідомі такі катівні.

Кожному, хто вже знає про їхнє існування, легко стиснути зуби й витримати, але навряд чи це було просто для першого!..

І хоч це звучить самовпевнено, все-таки я витримав. Але вони не могли зупинитись на цьому. Мусили піддати мене ще тяжчому випробуванню. І воно надійшло наступного дня.

В іншій кімнаті при криваво-червоному освітленні видно було якесь обладнання, схоже на рентгенівську установку. Мене примусили зняти сорочку. Гумово-металевий шолом стиснув голову. Такі ж пояси обвилися навколо грудей і рук. До скронь причепили якісь мембрани. Такі ж мембрани я відчув і на потилиці.

У кімнаті нікого не було. Поганою болгарською мовою, якою говорять іноземці, пролунав загробний голос. Мені здалося, що це не людина, а робот чи магнітофон вимовляє слова:

— Ти перед «машиною правди». Відповідай на запитання. Тебе закинула Державна безпека?

Голос ще не замовк, а в сусідній кімнаті почулися радісні вигуки. Вони були приглушені, але досить чіткі, щоб я почув їх:

— Є! Виказав себе!

Вигуки збентежили мене, і я відчув, як сильніше закалатало серце. Невже можливо, щоб машина реєструвала мої думки, хай не точно, приблизно? Я мусив заспокоїтись, підбадьоритись.

«Спокійно, Hace, спокійно і, диви, не втрачай глузду».

— Ти готувався до роботи за кордоном, а брешеш, що в цей час сидів у тюрмі!

І як перед тим — голос ще не замовк, а з сусідньої кімнати дружний вигук:

— Знову виказав себе!

Узяв мене сумнів: а може, вони й справді щось вловлюють?

До кімнати увійшов американець. Я не бачив як слід його обличчя, але по голосу зрозумів, що він торжествує:

— Ну, переконався, що ми можемо читати твої думки? Даремно опираєшся.

Я відповів:

— Кілька разів я вже розповідав вам мої справжні думки.

— Ну, що ж, ти тільки ускладнюєш своє становище. Ще сьогодні ми ліквідуємо тебе, та так, що ніхто й не довідається.

Я нічого не відповів. Та й що можна сказати! Я був у їхніх руках.

Увечері мене привели на якусь баржу чи парусник. Очі в мене були зав'язані, та я збагнув, що діється, тільки по хитавиці й звуку кроків. Завели в каюту й зняли пов'язку. Руки були зв'язані за спиною. На шию мені повісили каменюку кілограмів на десять.

Крізь ілюмінатор я бачив, як віддалялися вогні міста. На палубі двоє бородатих матросів зв'язували руки ще молодому чолов'язі. На шию йому також повісили камінь і потягли до борту. Він пручався, кричав.

Його кинули в море.

Я затаїв дихання. Плюскоту не вловив, але крики бідолахи чув.

«Ну, Hace, — сказав я собі, — кінець твоїй розвідницькій діяльності. Оце вже, мабуть, не трюк. Шкода, любий, шкода, що ніхто не взнає, як ти сконав».

На палубу вивели ще одного і в такий же спосіб кинули в море.

Надійшла моя черга. Я пішов, не пручаючись. Та й який сенс! Захотілось мені гукнути:

«Паскуди, хоч подивіться, як вмирає болгарський розвідник!» — але одразу стримав себе:

«Стоп, Hace! А коли і це перевірка?»

І попросив:

— Краще я сам утоплюсь, щоб ви не мучили мене, безневинного.

І почвалав до борту. Коли мене таки вирішили топити, то краще я сам зроблю це. А якщо це все-таки трюк, то вони самі перепинять мене.

До борту залишилось якихось три кроки. Кожен крок — це постріл, точніше, луна від далекого артилерійського салюту по загиблім розвіднику. Ще два кроки… ще…

— Стій! — вигукнуло американське начальство.

Мало не виказав, що розумію англійську мову.

Чому дорівнює один порух думки? Сумніваюсь, чи вчені розгадали це. Треба було б підвісити їх над хижою пащею моря, щоб вони збагнули.

Я мало не зупинився, але саме в оцю соту часточку секунди думка — чи вироблений рефлекс — підштовхнули мене далі, аби вони не зрозуміли, що я знаю англійську. І тоді чотири руки вхопили мене під лікті.

Мене вернули до каюти. Зняли зашморг, зав'язали очі і вивели.

Тільки в машині я зрозумів, що американське начальство, яке допитувало мене в Лозенграді, ось тут, поруч. Впізнав по запаху тютюну й одеколону.

На борту ми були о дев'ятій-десятій вечора. їхали за найприблизнішими підрахунками годин п'ять-шість. За цей час можна доїхати до болгарського кордону. Машина зупинилась, і слідчий сказав, що ми на кордоні. Мені розв'язали очі.

— Ви не для вільного світу. Йдіть до своїх.

І показав мені на будівлю кроках у семистах.

— Ото болгарська застава. Йдіть.

— Благаю вас, не одсилайте мене, — заговорив я, немов смертельно наляканий, і впав навколішки. — Там на мене чекає суд, тюрма…