Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

Ліна Оверченко вела активне журналістське життя — виловлювала новини там, де ніхто більше не спромігся б їх уполювати. Їй відчинені були двері до високопосадових контор, банків, закритих медичних закладів, інституцій пенітенціарної системи, космічних баз і науково-дослідних інститутів військового спрямування.

Ба більше, Ліна сама уміла створювати новини. Скажімо, народження трьох левенят ув обласному зоопарку може стати прекрасним приводом для п’ятихвилинної новини на телебаченні, й журналіст, що він першим відзняв кадри новонародженої носатої малечі, котра смішно загрібає великими кігтистими лапами і вгризається в мамину цицю, діставав заслужену пайку народної любові й начальницької похвали. Та понад усе цінується журналіст, який із банальної крадіжки гаманця в тролейбусі може зробити сенсаційну новину про глобальну перестановку політичних сил у країні.

Ліна належала саме до таких.

Наприклад, якщо до неї зверталася жінка, котра стверджувала, що пивзавод виселяє її з гуртожитку, Ліна не шукала легких шляхів вирішення проблеми. Вона опитувала свідків, навідувалась у гуртожиток, відловлювала в коридорах співробітників заводу, коли начальство засідало на нарадах, — і врешті доходила висновку, що ображену жінку насправді купила реакційна антидержавна партія, яка зводить наклеп на успішний завод і його прогресивного, проукраїнського власника.

Крім того, Ліна Федосіївна Оверченко, тридцятьох років, двічі розлучена і тричі заміжня, була колись моєю однокласницею. Погодьтеся, це неабиякий плюс. Тим паче, якщо взяти до уваги, що сама я не вмію заводити потрібні знайомства й загалом мало придатна, щоб підтримувати нормальні приятельські стосунки. У моїй дивній ситуації без такої товаришки мені було б непереливки.

Все підштовхувало мене, щоб звернутися саме до Ліни.

А що виною?

Виною був аркуш паперу, який хтось повісив мені на ручку дверей.

Коли якось увечері, в останній листопадовий день, я повернулася додому, то спершу байдуже зірвала з ручки чергову рекламу, щоб одразу й викинути на смітник, — та здивування зупинило мене.

Замість рекламного плакату — ксерокопія з невідомої книжки. Один погляд на пишний, розцяцькований шрифт змусив мене пригадати музейні рукописні експонати — товстезні книжки у шкіряних, потемнілих від часу шабатурках.

Щоправда, ця книжка була друкована.

Та все одно я не змогла прочитати ні речення: язик заплутавсь у давно забутих словах недовченої в студентські роки латини. Жартівник, котрий лишив для мене послання, певно, ночами не спав — обдумував цю вихватку: знаючи про мою пристрасть до книжок, був певен, що я не викину аркуш. Але чи вірив насправді дотепник, що я таки докопаюся до витоків?..

Ось тут на сцену і вийшла журналістка Ліна Оверченко. Згадавши про її зв’язки з незліченною кількістю найнесподіваніших людей, тут-таки я подзвонила своїй колишній однокласниці.

— Зізнайся чесно, ти давно не встрявала в авантюри?

— Бубочко, що сталося? — запопадливо спитала Ліна.

— Хотіла тебе перевірити на знання латини.

— Е-е-е-е…

В душі я посміялася: Ліна, яка мала дві вищі освіти й незакінчену аспірантуру, абсолютно не знала мов. Поки вона вчилася, усі завдання з англійської виконувала для неї я. Якби ще й можна було на іспити замість неї ходити… Вона вічно записувалася на курси іноземних мов, передплачувала самовчителі, крала підручники в мене — марна справа! Мови — то було не для неї.

— Мені трапився небезінтересний текст, — пояснила я Ліні, — а я не можу його розшифрувати. Перекласти можу спробувати, але як мені здогадатися, з якої це книжки?

— Сонце, звідки ж ти знаєш, що це латина?

Влучне питання!

Перед очима спливли рядки з підручника латинської мови:

Скопійована з невідомої книжки сторінка збудила давній спогад про те, як університетська наша група перекладала поезію Овідія і в результаті отримала хуліганський вірш:

а потім, сидячи по-турецькому на паркеті під вікном, по черзі ми декламували власне творіння охочим студентам і збирали пожертви у чорний жіночий капелюшок…

— Це я легко перевірю, але й ти маєш мені допомогти.

— Перекласти?! — з непідробним жахом у голосі вигукнула Ліна.

— Якщо зможеш…

— У наступному житті.

— Тоді допоможи мені розшукати знавця, який знатиме, що це за книжка.

Ліна надовго замислилась. Я не витримала:

— Даю тобі день на роздуми. Якщо до завтра не надумаєш, розповім твоєму Орестові,якти в дев’ятому класі крала зелені персики в колгоспному саду, а потім ганебно тікала від крихітного собачки й загубила босоніжок…

— Бубочко, тільки спробуй. Завтра подзвоню.

Та мені нестерпно було чекати до завтра. Невідомий пустун навіщось запхав аркуш у двері, а дурноверха я, замість кинути папір на столі й благополучно про нього забути років на три, до наступної генеральної чистки письмового столу, вчепилась його, мов бозна-якої важливої загадки.

Підручник латини нещодавно нарешті перебрався з квартири батьків у моє двокімнатне помешкання. Давним-давно не зазирала я в нього, але, якщо не помиляюсь, у кінці він має куценький латинсько-український словничок. Я вирішила спробувати.

Перший рядок на відксереній сторінці, очевидячки, не був першим рядком ні цілої книжки, ні навіть розділу; принаймні, я б очікувала на початку оповіді великої, складного малюнку літери — тут же текст починався просто: «Et bene maiores dixere Borysthenis amnem», — і переходив на другий рядок, який закінчувався крапкою: «Iam mellis plenos, iam lactis volvere fluctus». У двох реченнях як мінімум два слова я могла легко вгадати: Borysthenis — Бористен і lactis — лактація — молоко. Можна було