Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська
Древня капличка — з дерев’яною потемнілою банею, збудована ще з річкового плаского каменю, проте зі щойно вибіленими стінами й пофарбованими розсохлими дверима — з дитинства вабила мене. Зазираючи у віконце, я завше знала, що побачу: високий силует Божої Матері з простертими вперед руками, вишивані хрестиком рушники довкола ікон, жовті — наче й ніколи не запалювані — свічки на бронзовій тарелі поставника, — але все з острахом і азартом очікувала, що з темного приміщення на мене глипнуть чиїсь примарні очі.
Трохи вище по стежці — фамільний гробівець, де покоїлися мої пращури чи не до сьомого коліна, громадився сірою кам’яницею. Тяжкий камінний хрест ледь похилився, але тримався: кілька разів уже його підправляли й заливали в підвалині цементом. На гробівці не було портретів, тільки написи — в різнобій: найстарші польські, з глибоко вирізаними на камені темними літерами, пізніші вже українські — такі далекі, ніколи мною не бачені Кароліна, Миколай, Юлія, Марія, Стефанія, Амброзій, Орест, Оксана…
Тут спочивала прабабця Катерина Табачинська, про яку я вперше дізналася з жовтих австрійських і польських дарчих — довоєнних і міжвоєнних, — що у них вона відступала чималу спадщину власній дочці, коли та виходила заміж за мого діда. Землі понад рікою, землі на іншому кінці містечка Старий Двір, будинок на Посаді — давно згорілий панський маєток, а ще хата в центрі, через вулицю від костьолу, який за совітів перетворився на ремонтну майстерню і з тої пори так і не повернув собі колишньої величі — та, принаймні, не був зруйнований… З довоєнної фамільної розкоші лишилося тільки півхати в центрі: другу половину моя бабця Єлизавета віддала молодшій сестрі Стефанії, коли та повернулася з Сибіру.
Тут, подейкують, спочивала і тезка Катерини Табачинської, пра-пра-пра-прабабця Катажина, згадкою про яку лишився хіба великий портрет у важкій тьмяній рамі, котрий і досі висить у вітальні батьківської хати.
Ніколи я не бачила, як відчиняється старезний гробівець: мав він низенькі двері, які, мені здавалося, замуровані навічно. Великі металеві кільця, поруділі від іржі, звисали важко. Несвідомо я провела пальцем між стулками дверей. Пучка зачепилася за іржавий цвяшок. Дивна річ: чи то хтось навмисне лишив великий цвях у щілині, коли востаннє відчинялися ці двері, знаючи наперед, як важко буде відхилити їх удруге, чи то якісь цікаві підлітки колупали шпарку, граючись у хованки… Гробівець німував, не відкриваючи своєї таємниці.
Унизу, де починався цвинтар, рипнула хвіртка. Вона не замикалась, і звіку мене чудувало, чому люди так ревно дотримуються звичаїв: цвинтар, хоч не обнесений парканом, прецінь мав браму, яка розчинялася навстіж під час похоронів. Процесії переходили через місточок, а внизу шумів тонкий потічок. Світ живих і мертвих розділявся водою, і була та вода жива: довго-довго стояли в ній квіти коло могил і не в’янули… Хвіртка у брамі рипнула ще раз, я інстинктивно обернула в той бік голову, але нічого не побачила: дерева, сто років тому посаджені уздовж стежки, розрослися неймовірно — корінням вони підважували старі занедбані могильні плити, і ті, розтріскуючись, укотре засвідчували: нема і не може бути вічної пам’яті на землі, скільки не співай про неї до Бога…
Наламавши ліщинових гілок, я змела сухе листя з плаского верху гробівця, вдихнула запах прілої цвинтарної трави, присіла, щоб висмикнути кілька стебелець зі щілин між кам’яними плитами. Настільки віддаленими од мене були мої родичі, котрі існували хіба в іменах, що згадка про смерть не навіщала мене на старому цвинтарі. Відвідини цвинтаря у нечасті мої приїзди у Старий Двір, який за давніх часів похвалявся Магдебурзьким правом, були радше ритуальними, бо таки правда: лишень тут я відчувала своє коріння.
Устромивши в землю обламані ліщинові гілки — а раптом зазеленіють! — я почала спускатися стежкою. Праворуч од мене вигулькнула з-за дерев капличка. Змагаючи давню спокусу, я спершу пройшла повз, а затим усе-таки повернулася й обережно зазирнула у вікно. Божа Матір простягала до мене руки. А в куті каплички, де на чорній дошці ікони вже давно не видно зображення, проте сама дошка дбайливо сповита рушниками, мигнула тінь.
Я сахнулася.
Дитячі страхи ожили й допалися до мене. Жодні доводи розуму не спрацьовували. Заспокойся, умовляла я себе, то якась старенька час від часу навідується до каплиці, щоб стерти порохи. Якщо ти ще раз заглянеш у вікно, ти одразу ж у цьому пересвідчишся — і вже ніколи більше тебе не мучитиме оця дітвацька цікавість наполовину з пострахом… Та захололі ноги не хотіли зробити до вікна вирішальний крок, який мав би розвіяти ману.
Мені вчувався дивний шемріт всередині каплички. Хтось совався з кутка в куток, ступаючи обережно, зітхав і шарудів паперами. Думка зачепилася за цей шелест: чим можна шурхотіти у капличці? Ні газет, ні пакунків там бути не може — та й звідки? Певне, то просто шурхочуть крихкі сторінки потертого молитовника?.. Всього мені роботи: ступити крок до вікна, зазирнути крізь шибку — і заспокоїтися…
Двері каплички відхилились — і я несамохіть пірнула за дерево. Червоні з білим замшеві кросівочки вгрузли в м’яку землю.
Висока жіноча постать з’явилася на стежці, але чомусь рушила не в долину, до виходу, а вгору. Пройшла кілька метрів, повернула праворуч. Із подивом спостерігала я, як вона наближається до нашого фамільного гробівця, роззирається розгублено навсібіч, — мабуть, здивована тим, що прибрано, — тоді тричі хреститься дрібними хрестами. Ледь зсутулений силует нагадав мені когось напрочуд знайомого… Жінка, прочитавши безгучну молитву, ще раз тричі перехрестилась і вклонилася. Торкнулася рукою застромлених мною ліщинових гілок. Тоді обернулась і подалася стежкою вниз. У приглушеному світлі цвинтаря я бачила тільки, як здригається над плечима її волосся.
Вона дійшла до каплички, повернула голову і перехрестилася на темний хрест, який стримів на вершечку бані.
І тоді я побачила її очі.
Ті, які щодня дивилися на мене з люстра. Точно такі самі — чорні-чорнісінькі — у мого батька й усіх його сестер.
Очі, які ми успадкували від пра-пра-пра-прабабці Катажини.
Жінка швидко попрямувала вниз по стежці і за мить зникла серед дерев. Хвіртка рипнула раз і вдруге — і знову запала кришталева цвинтарна тиша.
